Коли він приїде[c]

– Коли він приїде? – раптом спитали вони, і хоч Люба це питання вже чула й навіть колись відповідала на нього. Слова якось важко вдарили своїм значенням їй у голову.
– Через місяць... тобто уже за два тижні десь... – не відчуваючи власного язика, не чуючи власного голосу, говорила вона те, що закарбувалося в пам’яті наскільки сильно, що й не потребувалось будь-яких мисленнєвих зусиль.
– За два тижні! – вигукнула Таня, першокурсниця, яка мешкала з Любою в кімнаті.
– Ти ж нам покажеш його? – мов обухом в тім’я – Свєта.
А Люба стояла й лиш зачудовано посміхалася. Хай думають, що вона їм його покаже, що вона дозволить їм на нього дивитися, милуватися, а потім обговорювати, аналізувати... Ніби це так усе просто. Покаже...
– Ми до тебе в інститут прийдемо! Адже можна ж?! – знову продзвеніла першокурсниця, – Ми тільки глянемо на нього, й підемо!
– А ще в Інтернеті знайдемо реферати – і тоді все. – Свєта.
– Які реферати, – починає злитися Люба, – це вам не Інтернет-клуб! Два тижні!!!
– І справді, через два тижні ніякі реферати нам уже не потрібні. Відстаньте від неї, – нарешті вставила своє слово так часто роздратована Настя.
Люба зітхнула. Значить, дають час віддихатись. А може, навпаки, вичікують, доки розслабиться, щоб напасти з новими силами, захопити зненацька... Відтоді, коли з’явився він, дівчину не полишала ця думка. Її мучило безсоння, вона постійно усе прогумовувала, поводилася насторожено, ніби кожен порух можуть використати проти неї...
І що вона робитиме, коли він приїде? І чи приїде?! Останнє її найбільше і тривожило. Адже що вона скаже, як вона пояснить те, що його немає? Але нічого – у неї два тижні. Може, забудуть, може, роз’їдуться – раніше здадуть сесію. Але нізащо, нізащо не можна показувати його їм!!! Це буде кінець...
– Він тобі дзвонить? – знову не втримується Таня. Ніж потрапив десь під лівою лопаткою, двічі прокрутився й безсило застиг.
– Дзвонив був... – навіщо ці безглузді питання?!!
– Як, він тобі не дзвонить?!! – Таня, – У вас же тільки початок романтичних стосунків! Що за хлопець...
– Я заборонила йому дзвонити! – вийнявши ножа і вдихнувши кислотного повітря, немов з кров’ю вихаркнула Люба.
– Що це за прикол? – знервовано Настя.
– З Москви дорого. Я дочекаюсь.
– То ж зрозуміло. – знову припекла Настя.
Хай ображають... Хай. (А може вони й не ображають?!). Усе одно. Вона дочекається. Якось виплутається. Їй одній відомо, на що пішла, і одній знати, як звідти вийти.

... – Які тобі чоловіки подобаються? – раптом питає Мирослава, вперше відірвавшись від знайомств в Інтернеті. Люба мружить очі, вдає, що думає, а потім голосно зітхає.
– Я допоможу, тобі подобаються такі як наш Володимир Павлович? – підступно не дивиться на Любу Мирослава, але та бачить, що сторінка в Інтернеті згорнена...
– Володимир Павлович? – здивовано вигукує дівчина, ніби нічого безглуздішого ще й не чула.
– А що. То нічого, що йому за сорок і що він незахищений. Говорить українською, навіть більше – націоналіст. Тобі ж такі мають подобатися! Симпатичний...
– Не знаю... – пливе в думках Люба, і ще трохи...
– А мені він не подобається, – обриває хвилю Мирослава.
– Як це?!! – обурено Люба.
– Працюй... жартома ніби, і знову відкриває свою інтернет-сторінку зі знайомствами.
Люба відвертається і береться за роботу. Їй завжди здавалось, що вона найбільше працює в цьому інституті, адже на лаборанта можна зіпхнути все. А зараз тягар якихось химерних думок придавив її так, що незаятрена рана нижче лівої лопатки знову починає нити. Що їм до того, чи вона вміє любити! Уміє! Якби розповіла – кожен позаздрив би. Але хай не знають. Не розкаже, нізащо не поділиться.
– Любко, вдягни завтра оте плаття, – підбігає до неї Тоня, теж молодший науковий, як і Мирослава.
– Воно занадто відверте, щоб вдягати на роботу, – обрізає дівчина, й поглядає вбік.
– Ну будь ласка, воно мені дуже подобається! Ну заради мене!!! – Тоня обіймає, пірнає їй худющими пальцями в волосся і гладить, розчісує, і щось нашіптує...
– Я ж завтра іду в нічний клуб. – хотілось сказати, що вперше, але змовчала, – Я не можу.
– Ну Любуня...

... – Ти, напевно, не підеш з нами в клуб на рок-музику? – знову те ж питання, що вчора, що позавчора. А вона піде, бо вона вже вивчила напам’ять власну відповідь.
– Чому, ж піду.
– Підеш, підеш! – стрибає Тоня.
– А хіба він у тебе таку музику слухає? – мов тупим лезом – Настя.
– Він у неї прихильник усього українського, – відповідає Свєта, адже відповіді усе одно уже всі завчили.
– Припиніть. Піду.

... Сидить за столом, набирає статтю. Виправляє машинально спочатку орфографічні помилки, пунктуацію, потім не помічає, коли зачіпає логічність тексту, структуру... Приходить Володимир Павлович. Любка оглядається і помічає, що у приміщенні забагато людей, співробітники її відділу різко збиралися такою компашкою, хіба що...
– Дівчата, ви одноразові стаканчики купили? – раптом запитує Володимир Павлович.
– Ну звісно! – вигукує Тоня і посміхається.
Люба немов струмом обпалена. Дивиться на своє геть відкрите плаття, у якому їй ще іти в клуб, оглядається на стіл, на якому з’являються з доброї волі їхнього незахищеного вино, торт і цукерки, і зривається:
– Склянки!
– Що? – раптом усі забувають про свої турботи й фокусуються на ній. Ще дурнішою робиться ситуація. І ця відверта сукня...
– Склянка – українською.
– Дійсно, склянка, – якось вражено, автоматично додає Володимир Павлович.
А потім керівник іде, і вони розгортають діяльність. Любці б утекти, та усвідомлення того, що до гуртожитку повертатися уже пізно, а до нічного клубу ще кілька годин, зупиняє і примушує лишитись.
Володимир Павлович сідає поруч, дівчата навпроти. Чоловік наливає.
– А у вас дуже приваблива сукня. Мені подобається, – ніби між іншим говорить Володимир Павлович. Любка злісно дивиться йому прямо в очі, – Тоня так говорила...
– Що говорила? Що вам подобається моя сукня? Збрехала?! – виклично кидає в простір, – Я не п’ю, – додає і простягає склянку.
Їй наливають повну, і доки всі сперечаються, за що пити: за справжнє кохання чи шалений секс – Любка одним ковтком усе випиває, їй хочеться впитися. За все. За те, що через її Володьку, якого отак безглуздо чекає з власної волі із Москви, вона не може мріяти про ідеального хлопця, не може посміхатися в метро хлопцям, коли же поруч із співмешканками, коли... Навіщо він їй потрібен був? Усе так вийшло безглуздо, а наслідки так вдаряють в голову...
Усі вдають, що нічого не помітили, а Володимир Павлович зі словами «Як, я вам не налив?!» наповнює склянку вщерть. Але Любці уже все одно. Доки хтось ділить торта і єдиний чоловік відволікається, щоб вихопити для неї найбільшого шматка, дівчина знову перехиляє і спорожнює посудину.
– Ви що не наливаєте Любі! – вигукує уже червона від 50 грамів вина Мирослава. Тоня намагається всміхнутися, і теж розпливається від алкоголю.
Ще трохи вип’є – і все скаже. І плювати їй буде на Володьку. Хай сидить у своїх Московських архівах і ніколи більше не повертається... Усе одно, хоч він із їхнього інституту, вони нічого не знають про них...
– Володимире Павловичу, забирайте останній шмат торта, – говорить Мирослава, і пхне той торт, ледь не минаючи столу, – ви ж бо любите солоденьке, – і дико сміється.
«Уже п’яна!, – думає Любка і тихцем випиває нещодавно налите.
– Люба теж любить солодке... Ми вдвох з’їмо, – підморгує Володимир Павлович, і замість того, щоб відрізати їй шматок, підсовується з ним ближче.
Любі байдуже. Вона мовчить, п’є більше за всіх не залежно від того, чи оголошували тост, і дивиться в вікно й з журбою згадує про свого Володьку. Кинути його вона не зможе, бо він її перший – і це було б неприродно. Принаймні для неї. Це була б не вона. Але вона відчуває, що це кохання наскільки примарне, що триматись за нього уже несила.
Її не турбують навколишні, не турбують слова, кинені кимось із п’яних тут, але раптом вони починають долітати до її вух, і вона насторожується...
– Ні, нізащо! Мені такі хлопці не подобаються!
– А мені все одно, лиш би в чомусь іншому був гідний, – і Тоня ледь не падає зо сміху.
– А вам, Володимире Павловичу, які дівчата подобаються? – намагається серйозно говорити Мирослава, і це їй навіть дещо вдається, – Ви ж шукаєте, напевно, молоду?
Люба застигає: хай краще не відповідає!
– Я шукаю від двадцяти до тридцяти років, повненьку, розумну, щоб завжди мала власну думку і відстоювала її...
– То це ж наша Люба! – раптом викрикують дівчата, ніби й не репетирували.
Люба наливає котру склянку, перехиляє і, зіщулившись, готується до удару...
– А тобі які подобаються, Любо? – питає Тоня.
Люба застигає, поправляє це кляте платтячко і тупить погляд – не готова!
– по твоєму виглядові помітно, що щось тут є?!! – вигукує геть розкисла Мирослава.
– По мені видно одне: я занадто мало випила, щоб відповідати на такі питання! – підіймає голову дівчина, відчуваючи, що говорить таку відверту правду.
А що, вони думають, що вона зараз усе розповість, може, скаже, що... Але в неї є Володя, і, хай йому грець, він зараз у Москві, хай би він там загуляв із якоюсь москвичкою, щоб це була національного масштабу зрада, але ж ні... Знаючи його таким, яким він є – ніколи!
– Гуртожитківське гартування, – сумно зітхає Володимир Павлович, і Любці теж не солодко на душі. Думала впитись, забутись, але постійна настороженість. Зосередженість зробили своє. Що з того, що ніколи не пила, коли в кімнаті влаштовували гульбища. Думала тепер усе буде гладко? А свідомість, чорт, така ясна...
– Мені пора! – раптом зривається з місця, відчуваючи, що місця тут собі уже давно не знаходить. До заходу в клуб ще близько двох годин, але їй байдуже. Оглядається на Володимира Павловича. Він точно знає, що їй рано ще іти... Але інакше не можна...
– Гарно потанцювати... – кидає їй услід чоловік, а дівчата додають:
– Бажаємо знайти свого ідеального хлопця! Про якого ти нам навіть не натякаєш!.. – і поглядають на Павловича, той опускає очі в торт, недоїдений нею.
– Я не танцюю! Я не вмію танцювати... – ледь не зі сльозами відповідає Люба. Їй хочеться, щоб вони переконались, що вона геть пропаща, як якось перед тим намагалася своїх співмешканок переконати в протилежному... – Дякую!

... «Боже, що я роблю! Для дівчини. Яка має хлопця, це, напевно, зовсім неприпустимо! Надалі буду обережніша. Захочу – і він не повернеться, але зрадити не маю права. Я не повинна падати в очах дівчат».
Любка вийшла з метро і зустріла подруг. Далі мовчки прямували до клубу. На сходах біля чорного входу усі сіли пити горілку, а вона відразу відмовилась. Та ніхто й не переконував: знали, що не п’є.
– І не чіпайте її – Вовчик у неї такий правильний, що куди нам її змусити пити, – уже жвавіша, ніж зазвичай, Настя.
А й дійсно! Насправді, її Володька дуже непоганий хлопець. Їй нічого нарікати. Як не дивись з усіх сторін, а таки це її ідеал. І що з того, що його немає поруч? Чи це привід злитись і зганяти на усіх злість... Адже вона не винна, що його немає... І якесь дивне тепло оповило душу.
Любка танцювала більше всіх. Навіть тоді, коли на майданчик не виходив ніхто, а таке бувало, коли грали невідомі не розкручені гурти, дівчина стрибала, кричала, і здавалось, що ще трохи, і дах знесе...
Якийсь хлопець не втримався і пішов за нею. Він ухопив Любу за руку і повів за свій столик. Подружок у приміщенні не було – пішли допивати заховану горілку на вулицю. Але їй було байдуже. Її вже не цікавили ні зайві вуха, ні очі, ніщо...
– Згориш, мала, – говорив новий знайомий, ім’я якого вона прослухала, і підсів ближче. Люба відчула, як щось більше, ніж хміль, ударило їй у голову... Хлопець поцілував її, та вона і не пручалась. «Напевно, Володька цілується так само... Авжеж ніжніше! І немає оцього присмаку... Очі у нього такі зелені, а губи... Геть не такі, як у цього... І ніс такий... з горбинкою, але йому так личить... Руки міцні, але не важкі... Як обійме, то вже не втечеш...»
Любка зривається і біжить до виходу, там стикається з п’яними здивованими дівчатами:
– Ти куди? – Свєтка.
– Перетанцювалася – що ж іще, – Настя.
– Я не можу так! Що я йому скажу!.. – і пробігла мимо.
– Що з нею?.. – без відповіді – ні заготовленої, ні спонтанної.
А Любка забилася в кутку і плакала-плакала-плакала. Як вона так може? Та чи ж винна, що він у Москві? Це ж не вирок... Але коли, коли він приїде?

* * *
Іще один світлофор – і вже все. Любка уже бачила на горизонті власний гуртожиток. А що все, що все? Сходить у холодний душ, впаде в ліжко, у якому так душно, проваляється в ньому годину, так і не зімкнувши очей, тяжко підніметься, сяде за стіл готуватися до пар, о першій плюне на все і знову завалиться спати. І вже напевно засне. Бо ще зараз іде і відчуває, що втомилась! І навіть не робота так обтяжила її плечі. Просто усе накопичується, а потім якась дрібниця останнім цвяхом ввіб’ється в домовину твоїх планів на майбутнє, і ти раптом усвідомиш, що кидаєш першу жменю землі зверху...
Ці 50 гривень... Що таке 50 гривень? Але вони були так розплановані, і якого біса їх витягнули у неї з сумки в метро? І чому узагалі вона має працювати, коли приїхала до міста навчатися? Чому її дівчата вкотре п’ють пиво, яке вона так терпіти не може, десь на Контракті, а їй доводиться встигати ще й вчитись?.. Ці кляті 50 гривень! Якби він був молодшим...
У кишені задзвонив телефон. Хто там іще!!! «любо, ми розуміємо, що ти на побаченні, але ми переживаємо».
Звісно, на побаченні! Їм же не зрозуміти того, що можна залишитись на роботі до пізнього вечора набирати дипломну роботу! Що їм узагалі зрозуміло в цьому житті!!!
Та Люба й не помітила, як обличчям промайнула химерно-оманлива посмішка й застигла. Не помічаючи ні людей, ні авто вона ішла на своїй хвилі, застигнувши поміж попереднім депресивним станом і вимріяним ейфорійним. А чому б вона не могла оце повертатися з побачення! Якщо дівчата хоча б припустили таку можливість, то чому б ні! Хоч у чиїхось думках у неї не так усе й погано...
– Ти чого так пізно?! – накинулись усі, коли переступила поріг кімнати, а вона й не помітила, що усмішка досі дурнувато гуляє її обличчям.
– Відразу помітно, що з побачення, навіщо запитуєте! – схопилася на ліжку Свєтка, завжди цікава до чужих історій.
– Розповідай, правда?! –Таня закинула конспект, з яким не розлучалася майже ніколи – так можуть учитися лише одиниці.
– Та яке побачення! – схопилася і побігла в душ. Наївні, невже по ній не видно, що ніякого побачення в неї не могло бути? Адже він ніколи... Ніколи... Адже вона не та... не щаслива... Але так соромно, соромно до щему, що дівчата ж прекрасно знають, що вона ніколи не ходить на ці побачення, ніколи а неї нікого немає, бо ніколи, як раніше думала дівчина, вона не закохувалася. А тепер!.. Там же є нормальні хлопці, але це її, лише її могло втягти в таке кохання... За всі роки?.. І відчуває, що не може, що не має якогось права, що за іншими законами виховувалась, а може сама себе створила...
Зараз вона прийде з душу... І що відповість, адже питатимуть?.. Що дурна, що на побачення не має шансів, бо... дурна! Бо закохалася не тоді, не в того...
– Як його зовуть?!! – кидаються голками їй у щойно вимите тіло.
– Нікого не було! – намагається серйозно, та якийсь хміль б’є в голову і все розпливається. – Я не ходила ні на яке побачення!!! – прошу тебе, не посміхайся!!!
– Чому ж ти така щаслива? – вкотре заводиться Таня. Щаслива?!! Еге ж, щаслива... – Як його зовуть?..
– Та ніяк його не зовуть... – щасливо говорить Любка і падає в ліжко.
– Ти не вмієш брехати. Я занадто довго з тобою живу, щоб цього не помітити, – констатувала Настя.
– Ти сама сказала, що ніяк! Значить хтось був!!! – Свєтка близько кричала на вухо, що Любка розсміялася і впала обличчям в подушку, сама не знаючи, чи слізьми зараз заллється, чи реготом.
«Говори, говори, говори!» – відлунювалося в голові до тріскоту, і дівчина підвела очі:
– Володя... – що буде далі?..
– От бачиш, а не хотіла говорити!!! Ходиш на побачення, навіть не попереджаєш нас!!!
– Я сама не знала, що так вийде... – що ти говориш, невже брехати – легше?!!
– Де ви познайомились?
– В інституті...
– Скільки йому років?
– Не знаю... Напевно, двадцять сім... – ?!!
– Хто він?
– ... Майже кандидат наук... Майже...
– Круто!!!

... Через два дні.
– А сьогодні куди він тебе водив, що ти так пізно?
Любка втомилася. Любка відчуває, що не витримає. Кидає кляту троянду на ліжко, дивиться, як із пальця стікає свіжа кров. Така червона, така щира, як саме життя. І така ж пекуча, як і її кохання. Облизує.
– Це я його провела.
– Куди???
Зі свого життя.
– На поїзд. Йому ж восени захищатися, – не захиститься... – Йому направлення дали в Московський архів. Його місяць не буде...
– Місяць...
– Як же так, тільки почали зустрічатися, і поїхав!!
– Нарешті ти когось знайшла – і поїхав!!!
– Але всього лиш на місяць!..
– Ти ж дочекаєшся?
Їй так хотілось, щоб вони самі й далі говорили, самі відповідали на свої питання, і не чіпали її! Бо в неї усього лиш місяць, щоб вирішити, що робити тоді, коли він приїде...