Коли він приїде[c]

– Коли він приїде? – раптом спитали вони, і хоч Люба це питання вже чула й навіть колись відповідала на нього. Слова якось важко вдарили своїм значенням їй у голову.
– Через місяць... тобто уже за два тижні десь... – не відчуваючи власного язика, не чуючи власного голосу, говорила вона те, що закарбувалося в пам’яті наскільки сильно, що й не потребувалось будь-яких мисленнєвих зусиль.
– За два тижні! – вигукнула Таня, першокурсниця, яка мешкала з Любою в кімнаті.
– Ти ж нам покажеш його? – мов обухом в тім’я – Свєта.
А Люба стояла й лиш зачудовано посміхалася. Хай думають, що вона їм його покаже, що вона дозволить їм на нього дивитися, милуватися, а потім обговорювати, аналізувати... Ніби це так усе просто. Покаже...
/.../
... Через два дні.
– А сьогодні куди він тебе водив, що ти так пізно?
Любка втомилася. Любка відчуває, що не витримає. Кидає кляту троянду на ліжко, дивиться, як із пальця стікає свіжа кров. Така червона, така щира, як саме життя. І така ж пекуча, як і її кохання. Облизує.
– Це я його провела.
– Куди???
Зі свого життя.
– На поїзд. Йому ж восени захищатися, – не захиститься... – Йому направлення дали в Московський архів. Його місяць не буде...
– Місяць...
– Як же так, тільки почали зустрічатися, і поїхав!!
– Нарешті ти когось знайшла – і поїхав!!!
– Але всього лиш на місяць!..
– Ти ж дочекаєшся?
Їй так хотілось, щоб вони самі й далі говорили, самі відповідали на свої питання, і не чіпали її! Бо в неї усього лиш місяць, щоб вирішити, що робити тоді, коли він приїде...