Двоє у пейзажі. Замальовка

і знову сніг з дощем

і знову – ти

до щему свій

але й чужий до сказу

оповідаєш

брехні про оази

спасеннику

з долини самоти

сю зиму важко якось

перетри-

чи перестри-

(-тривати і -стрибати)

а ти усе торочиш

про екватор

про схід і південь

теплі там вітри

не слухати не чути

сотні «не»

заношу руку вгору

для відмашки

новий почати відлік

(ні не важко)

та знову «не» і «ні»

і цирк тіней

і ми у ньому

наче в бочці о-

гірки і темні

мокрі і слизькі

містечко непривітне

Неверморськ

згадаємо

і хижі заміські

в чужім

Мементоморську

де пейзаж

щомиті

ризикує вийти за

життєву риску –

в ничії віки

нас із тобою –

нагло –

у тираж

виводячи – обох –

поза лапки

* * *

міазми випари життя посеред них

отруєне вишукуванням істин

а ти сердега мариш небом чистим

спиш і не бачиш як ясніє сніг

удалині лишаючи крайміста

а хтось почує дивні голоси

і оголосить про початок ловів

а ти шукаєш вічности у слові

у натовпі вигукуєш „яси!”

і силуети трощиш (паперові?)

аж раптом прокидаєшся в степу

під сонцем – наче вогнище відкрите

у жмені повно перестиглих літер

жбурляєш їх – усе одно забув

призначення… якісь там la... finita...

подолання звичности

це як відірватись від землі

це як відштовхнутися від тіла

ґудзиком картатим і несмілим

блискіткою збляклою в золі

сам-на-сам зостатися із тим

що душа визбирувала в мулі

відродитись наново зійти

відживити почуття поснулі

може ти для того і живеш –

свіжости ковток і дрібка чуда

порятунок викриття облуди

подолання звичаєвих меж

Випробування правдою

ти спробуй скажи свою правду

не будь-яку – правду скажи

не свитку святкову парадну

святочну – без сліду олжі! –

вдягни… обійми нею душу

припрошуй гостей дорогих

невже таки прийдуть – подушно

закликані? сумніву гріх

тримаєш на денці надії

(а може таки…) вір їм вір

…під музику тарівердієва

повільно тане пломбір

відчуження… ніжно-трояндово

теплішають очі – і ти

усіх виправдовуєш – правдою

небесних очеретів

* * *

«Цілуй мене, Світе, -
ці ікла не хижі!»

                        Валентина Захабура

до решти виписаний день

і сум і почуття відрази…

а ти люби – люби людей

як самого себе… щоразу

як хтось ударить – словом злим

холодним поглядом поріже –

іди і побратайся з ним

і не дивись на ікла хижі

з великих літер – Світ… Добро…

ти посміхайся переможений

своєю Тьмою – ні не Божою

з Адама висмикни ребро

живої справдженої Єви –

то кров то фарба в ній тече…

чи ворог – друг твій! – на плече

зіпрись бо – вже чигають леви

чи вибивають клином клин…

чи витіснити ртуттю стронцій…

любов – намисто без перлин

у світ прочинене віконце

* * *

багато історій страшних і веселих

сторінки… простори…

міста неозорі будинки без стелі

мости… опори…

у скельцях у скалках у келихах – світло-

повітряні зайці

у позиках позіхах найманих житлах –

фальш… шанці…

немає по-справжньому теплого ліжка

і слова і віри…

задуха і холод… у ролі обміжка –

без жита – прірва!

* * *

ти рано старієш та пізно помічаєш

і враз молодшаєш – аж яблуні цвітуть!

і як вона знайома – зимня путь

якою ковзаєш історії окраєць

зриваєшся у мовчазні світи

в минуловічні святці… на світлинах

ч/б-часи – усміхнена країна

безкраї чорноземи… з висоти

усе як на розкриленій долоні

коханої – що в неї очі – синь

заобрійна… о ясності часи

коли не муляють провини ополонні

чи аполлонні? і душа летить

не помічає урвища чи пастки

і серце не розірване на частки –

цілісіньке… не зупиняйся мить!

мої привати

я буду щодня говорити кричати в приватах

заглушу собою литаври трембіти трембіти

ти слухаєш ретро-шансони по радіо-автах

в ефір проберуся і згодом навчуся там жити

ти кажеш банальні мої безрозмірні тиради

розкопувать душі хіба хто збереться на цвинтар

нехай я уламок а все ж таки раю – не аду

я вірити вірити не полишаю як митар