| * * * тонеш повільно в ліхтарному світлі
ліньки напевно плисти
як в потопельника жовте обличчя
й рухи судомно важкі
вчора душила гормони розквітлі
а розум не хтів рости
вкотре шукала хто б сенсу позичив
сенсу життя ватажків
і не писалося тиждень поспіль
надто багато ширм
і не наблизилась до ноосфери
звивиною ні на мить
двоповерхова як нари постіль
у ній в’язниця душі
топлять у світлі ліхтарні химери
тонеш а світ мовчить * * * Нога людини у провулках пам’яті
Ступає важко та зникає з легкістю
І біль і хіть – одне на одне нап’яті
Смакують як іржа – сумною терпкістю Жирнючий щур жере до непритомності
І тане сніг як тане десь у лікті щем
Слова дощу – то не потік свідомості
Вода із крану ллється інтенсивніше Ідеш ідеш без страху і без радості
Немов дитя дрімаюче на паперті
Така непевна і така беззахисна
Нога людини у провулках пам’яті * * * мавки не мають палити
бо пожовтіють зуби
Друже Бобер не поможе
мавкам бобри не друзі
вербні у них габарити
мавки фольклорно для згуби
мавки – щось вічно свіже
адже не вчаться в «вузе»
можуть спокійно згоріти
полум’ям болю зради
їх не тримають на світі
смертні старі батьки
праця а може й діти
й відповідальні ґрати
і помилки у звіті
і сподівань роки
може й не страшно вмирати
як діалектику знаєш
замість кінця – середина
знов відросте голова
зрештою не завадить
саме коли помираєш –
пісню що звуть "лебедина”
виконать як "Лісова” * * * русяві русалки знімають хвости удень
вони натягають джинси
і смачно фарбують вії
русяві русалки крадуть уночі дітей
а може вони уночі як звичайні повії
і ріки течуть у іржаві старезні труби
стіна очерету пекельно палає – люди!
русяві русалки цілують сестер в губи
і вірять що світу кінець
світу більше не буде
і янгольські сурми примусять їх
з місця зрушить
і пекло їм буде замість вогню – твердю
вмирають у паніці їхні язичницькі душі
такою простою
меліоративною смертю * * * кришиш скло і думаєш навіщо
ми живем
навіщо
ми вмираєм
все життя
постійно обираєм
поміж раєм і ще кращим раєм і свідомо відлітає птаство
і свідомо друзі йдуть від друзів
немічно народжує юнацтво
сотні тисяч робізонів-крузів
і самотньо битися об стіну
і самотньо –
жити і вмирати
тільки п’яним – море по коліна
їм немає з чого вибирати кришиш скло і думаєш
на щастя
але щастя – дещо незалежне
серце – ще не тіло але з часом
ставишся до нього обережно * * * сон-це-остання-осіння-відпустка
осінь – остання осіння мелодія
дощ і крижинки – це пастка чи пустка
погляд і потяг – пестлива рапсодія
не зрозуміти-зуміти-уміти
лунко смієшся-ридаєш до відчаю
листя – останні даровані квіти
хмари – останні
осінні
нелічені
ти відмираєш
жовтієш
падаєш
ранок хрипить наче голос Джо Кокера
осінь. Галюцинації.
згадуєш
що у Джоконди посмішка джокера * * * мила зарано збирати барвінок
місто – суцільна будинна догана
схід на мольберті шукає відтінок
мила зарано
чекай допоки утямить твій Windows:
в кожного доля і шлях свій широкий
як не поставила вчасно «пінгвінів»
чекай допоки
«вікна» висять наче зсушене листя
осінь гартує комп’ютерні мізки
птаство сьогодні не зніметься з місця
що їм залізки?
мила все пройде: і місто і квіти
і президенти і будди і хвойди
і Соломон що давно це помітив...
мила все пройде * * * шепіт недоліченого листя
знаєш
я знайшла свою жіночність
я не знаю
що тепер робити
що робити з нею?
так самотньо
вечір – найнадійніша колиска
та вікно твоє –
холодні очі
вечір
осінь
і бетонні плити
паркові алеї
і безодні
ніби не пророщене насіння
я лежу в землі
ховаю погляд
я шукаю інше місце тихе –
там зрости аби спокійно вмерти
ти і осінь
осінь і прозріння
і думок моїх короткий огляд
чорні віти
ніби часу віхи
я тебе кохаю
...ефемерно Різдвяні етюди біле лягає на чорне
лід на калюжах скресне
те що було потворним
Ти що колись воскреснеш
зміниш канон… грудня
зміниш канун… свята
сни – на Різдво – людно
сніг – ніби сни – вата
біле прикриє темне
ніч розітнеться світлом
Той що нас любить ревно
з’явиться й знову зникне крига замінює сходи
з кавою бачиш в склянці
сни що минають згодом
сніг що розтане вранці * * * і зимно і холодно
і метро сьогодні поїде іншим маршрутом
і запльовані сходи
дибки стають мов коні
і змерзлі пальці сині мов від отрути
не потрапляють в кишені
і ловлять протяги
і розкреслені ковзанки і лінії на долоні
піднімайте поли довгого одягу...
...а зовсім маленьких тримайте на руках...
...бо двері обережно зачиняються...
...бо двері хижо зачиняються за вашою спиною поки ви не чуєте...
...бо двері таки зачиняються...
...бо двері просто чудово
зачиняються і без вас...
...бо двері неодмінно зачиняться
і ви залишитесь поза дверима
цього неодмінно холодного світу
наче він вже не може інакше –
тільки так: і зимно і холодно
і метро сьогодні поїде іншим маршрутом... * * * ніч поза межами часу
ніч – вічна
ніч січня
ніч так незмінно схожа на казку
я загортаю тебе у пакунковий папір
ні ліпше так:
я загортаю мої почуття у пакунковий папір
і хрупаю ледве заземленим снігом
який...
він ще може підвестись
він ще може злетіти з землі
а я – ні
ні ліпше так:
я не зможу підвестись якщо я впаду на лід
але якщо вітер легенько дмухне
мене легко знесе у повітря і я вже не зможу спуститись на землю
але міцно триматиму свій невагомий пакунок
в якому мої почуття і ти
і ніч яка поза межами часу
і ніч яка...
здається що ніч – вічна
| 