Ти віддзеркалюєш небо. І поки твій потяг перетвориться на здійснення хмарних страждань, тебе вже не буде… Ти станеш - чисте небо. Вітер говорить із тобою мовою далекого моря, якого ти ніколи-ніколи не бачив і, можливо, вже і не побачиш. І заздриш далеким мешканцям Африки ніби з того, що вони кожного дня милуються екзотикою. А ти сидиш, слухняно виконуючи свій земний обов’язок на цій землі, десь у далекій Жмеринці… і годинами дивишся , як потяги вирушають удалечінь. Було б безглуздим вірити у те, що вони ідуть у небо, та інколи саме таке прозріння надихає тебе на графоманського віршика, де скромно римуються хмари із кульбабами і де коханням і стражданням завершуються два останніх рядки. Ти мрійник у своїй маленькій бухгалтерї із стінами сяк-так фарбованими рожевою масляною фарбою. Окрім лічильної машинки ти, напевне, не маєш співрозмовника на цілий день. І хто сказав, що робота бухгалтера тепер у моді? Ти здивовано потискуєш плечима і знову із натхненням сідаєш за столика, із задоволенням відчуваючи, як підлога тремтить у тебе під ногами – то десь у небо поїхав ще один потяг…
Чи ти не один… Вас ціла кімната, ця сама, фарбована рожевою бридкою фарбою. І усі замкнені на своєму світі… Власне, так навіть страшніше, сидіти серед безлічі людей, чекаючи, коли нарешті за обрій у небо відійде наступний потяг, щоб через голови у невелике замацане віконце встигнути побачити од нього лише бузково-рожевий далекий танучий силует.
Ідучи вуличками травневого міста з роботи, ти зробиш виключення на сьогоднішній день ( чомусь саме на сьогоднішній ) і купиш морозива. Сидітимеш на лавці, як справжній митець, і милуватимешся зачервонілим обрієм. І таке натхнення впаде у твою душу, що геть забудеш себе, свою ніяковість і одвічну сором’язливість, будеш легко посміхатися дівчатам у коротких спідничках, а ті, як то не дивно, будуть із цікавістю спостерігати тебе і посміхатимуться у відповідь. І буде серед них одна, котрій вже у самих густих сутінках відкриєш свою душу разом із останнім віршем. І вона, схвильована і замріяна, промовчить тобі про недосконалість твого творіння ( можливо, саме через те, що з дитинства заздрила одвічним мешканцям Африки з предмету того, що тим надане повсякденне право милування єкзотикою, такою недосяжною хоча б для неї ). Вона мовчатиме, а ти, вірячи у свій шалений успіх, намагатимешся згадати ще хоча б одного вірша, та не зможеш. Тому весь останок вечора вигадуватимеш експромти, які, власне, будуть смішити її своєю безглуздістю. Вона, філолог за освітою, здогадається як потребує впорядкування твоя душа, якої лексики їй не вистачає.
І ти раптом повіриш, що щастя буває і не таким мінливим, як його малювали перед тобою… Коли залишешся один у своїй темній квартирі, раптом напишеш поему про екзотичну країну десь у самому серці Африки, куди, можливо, дістаються-таки усі від’їжджаючі у небо потяги. І цю поему ти відішлеш, непомітно вкинувши її у конверті із написом "У Африку” у валізу великого чоловіка із бородою, щоб він прибув на місце призначення, знайшов пакет і, відкривши його, прилюдно зачитав би поему, аби далекі африканці знали, що хтось десь у Жмеринці згадує їх сонячну Африку. Тоді і вони думатимуть про нас і дивитимуться на від’їжджаючих із заздрістю, що ті прямують на інший кінець світу. Африканці дивитимуться на потяги, що відходитимуть у небо…

ПОЧАТОК ЧОРНОГО КВАДРАТА

Ти вигадав місто без назви і мешкаєш у ньому.
Без імені і без адреси… Без почуттів…
Наявнієш просто у місті сухої скорботи і
проживаєш одне з наймарніших життів…

Ромо майстрував крила і бачив небо. Перед осінню завше хочеться відлетіти зчервонілим листком кудись у далеку Нігерію… Хоча, і Зімбабве непогане місце…
Ромо не бавив дівчат. Вони здавалися йому бридкими. Він лагодив крила і не зважав ні на спекотливе маячіння жовтих примарливих плям перед очима, ні на спітнілі долоні. Жива була у селищі легенда про самовпевненого Ікара. Ромо не вірив у легенди, та, навіть, якщо б і вірив, то все-одно б лагодив оці крила.
- Що будеш із ними робити?
Дурна Лелька! Вона нічого не тямить у прагненні… Хоча, можливо, щось і тямить…Та це щось вже надто заземлене і вузьке… А у мистецтві вона дійсно не розуміється.
Лелька вже ламала квітучу гілляку низенької вишні.
- Куди ломиш? Диви! Зараз усе дерево завалиш!
Лелька сміялася. Бо дурна. І Ромо знову одвертався од неї до крил. Він багато і плідно думав під час праці.
Правий був Казимир Малевич. Чорний Квадрат. Більш нічого. Весь простір – нескінченний Чорний Квадрат. І Лелька. І вона – Чорний Квадрат. А що ж він, Ромо, у ньому? Можливо, він зірочка… чи цілий місяць. І він гордовито заходився різьбити дивовижне пір’я. Та все-одно, ким би він не був, цей квадрат порішить усіх своєю наявністю, своєю присутністю. Він здригнувся. Лелька смикала його за руку:
- Диви, яка квітка! Чорна.
Ромо повернувся. Такого не бачив ніколи. Серед білого квіту вишні вирізнялася чорна, зовсім чорна квітка з прозоро-живими пелюстками. Лелька здивовано скоса стежила за ним. Відвернувся мовчазно знову до крил. Що їй говорити? Це є він… Чорний Квадрат… Початок Чорного Квадрата…

- І ти станеш старою, Лелько. І ти помреш.
Відвертає од неї голову. Вона сміється, стуливши вії. Не вірить. А то все – Чорний Квадрат. Ромо багато думав, доки різьбив своїх крил. І тому думки йому заціпило… і стали вони, власне, тими крилами.
- Ромо, а що буде, як злагодиш?
- Полечу.
- Далеко?
- Ти не знаєш. У Африку.
Лелька знову сміється, мружачи на сонці. Дивна людина тая Лелька. І поговорити із нею не можна. І він знову береться до крил, незважаючи на неї. Вона жодного разу не замислювалася з приводу ночі у відкритому вікні. А що є та ніч? Ромо багато думав і над цим. І надумав, що ніч – то той самий Квадрат, тільки трохи прозорий, тому що недостатньо загуслий, й у ньому ще інколи трапляються зорі… Та нехай сміється! Зрештою, Ромо точно знає про себе, й що Лелька дурна… Але чомусь образливо відчувати її за спиною.
- Йди, Лелько!
Вже не сміється. Лише насуплює брови волохатими рискама і ховає очі. Іде. Вже ніхто не заважає. То Ромо все думає про те, що є причиною того Чорного Квадрата, звідкіля і для чого він з’явився і є десь у світі. Ромо точно знає, що це є лише початок йому. А кінець – невідомий…

Приходять якісь люди. Сміються. Всі знають Ромо, а він не знає нікого. Ну, то й що! Нехай сміються, як не розуміють! То нащо йому знати їх?
- Гарні виходять, Ромо.
Він мовчки чекає, поки підуть. Чужі завше заважають. Коли стоять за спиною, то думать не дають. А йому треба тепер багато думать, бо робота не піде.
- Довго майструєш?
- Три дні – неохоче відповідає. Ні, не три. Насправді головне не крила, а ідея, що породжує крила. Але їм то ні до чого знать… Не зрозуміють.
- А як змайструєш, що будеш робити їми?
- Не знаю.
- Літатимеш?
- Не знаю.
- Усі кажуть, - літатимеш.
- Як усі кажуть, то справді – літатиму. – Вони знову сміються. А він відсторонюється од них і все думає, які ворожі ті всі люди до нього, і, власне, світ… Чому вони не можуть залишити Ромо у спокої, аби він спокійно собі думав свою думку і майстрував?
- А якщо впадеш?
Ромо насупився. Крила почали вигинатися йому із рук. Він відвів очі. Ромо сидів так довго із широко розкритими очима, не кліпаючи, що аж сльзи наверталися йому й струмками збиралися у краплі на підборідді. Але то були сльзи не плачу. І усі знали про те. Лише дивувалися й відходили. Коли, нарешті натовп зникав, Ромо полегшено зітхав і знову брався за крила. Чого людям даний такий великий глум? Щоб вони його навертали, куди їм заманеться? То навіщо вони навертають його так немилосердно?.. Адже богом дано слово про милосердя. То все правда, Чорний Квадрат. Як стане раз, то і нічим його неможливо замалювати. Ніяка фарба вже не впорається із ним. Та ще є час, поки Чорний Квадрат ще остаточно не згус, поки у його просторі є ще хоч маленькі прогалини, треба поспішати… Аби люди лишень не стали на перепоні… Бо людей він боявся.

- Я тобі поїсти принесла, майстре!
Знову тая Лелька. Зрозуміле діло – Чорний Квадрат.
- Швидше, іди, доки гарче!
Холонуть у Ромо руки. Якось одразу перевтомлюється голова схилятися над різьбленням. Та він намагається здолати себе з відчаєм. Ні, то неможливо, Ромо, щоб той Чорний Квадрат здолав тебе… Не тепер… Потім… Потім… Якнайдалі потім, але не тепер…
- Не тепер! – він говорить вголос і відчуває, яке справді дике бажання вже торкнулося його, і як важливо не підкоритися.
Лелька говорить щось гаряче, напевне, так гаряче, як той борщ у неї в казанку. Ні, то спокуса… То Чорний Квадрат.
- Геть, Лелько! Не заважай!
Нарешті вона тікає, злякано ще деякий час спостерігаючи його здалеку. Пішла. Нарешті. Ромо потужно видихає. Торкається пальцями спітнілого лоба. Ні, Чорний Квадрате, так не буде!

Крила йому виходили дивні. Ніхто вже не чіпав Ромо. Нехай собі майструє чоловік, як йому так припекло. І Ромо майстрував. Його думки постійно рухались, перевтілюючись одна в іншу. Він навіть і не пам’ятав їх усі. Та вони були виразно закарбовані у крила. І це він знав. Чорний Квадрат – рокована думка – тримав наскрізь усі думки… тримав й самі крила…

- Ромо має летіти!
- Ромо летить!
- Ромо!
- Ромо!!
- Ромо!!!
Як вони потребують видовища! Подивувався Ромо, зорячи натовп. Видовище… А, можливо, - то і є сенс існування… Сьогодні я - видовище. Кожна людина мріє бути у центрі уваги, тільки більшість вимагає гарантовану власну безпеку.
Ромо лагодив востаннє крила.
Його абрис на тлі яскравого неба не говорив, стверджував рішучість і непохитність наміру.
"Ікар зовсім нічого не знав про сонце, якщо вірити усім цим байкам про нього… я знаю про сонце усе. Головне – сонце – є протистояння Чорному Квадрату.”
Ромо підвів голову назустріч сонцю…

Ромо помилявся…
Ромо жорстоко у чомусь помилявся. Можливо, Чорний Квадрат – то не є той стрижень, що має тримати увесь світ… що має тримати його думки і крила над головою.
Ромо помилявся… Можливо, він помилився у пошуку протиріччя. Він летів до сонця – бо то є не квадрат, не Чорний Квадрат, а його протилежність…
Ромо помилився…

Ромо лежав у соковитій траві із зламаними крилами під головою і дивився на літ метеликів по синьому небі. Насправді вони ледь підіймалися над ним і одразу ж падали на пахучі квіти. "Щасливі – думалося йому, - такі маленькі у безмежному просторі…”