БЕЗ ПРИСВЯТИ Коли слова стираються у тишу, - Мовчати, як мовчать перед грозою… Я більше не пишу тужливих віршів, Я не бриню з тобою і тобою. У святі – будні, і у буднях – свято, Твій теплий спомин ще зігріє в січні. Ти не дивись, що вицвіла присвята: Якщо – колись, то це уже – навічно… А те, що буде – не дійде до слова, Осяде в думці, і, мабуть, по цьому… Нам стачить весен: свіжих, кольорових, П’янких, і … не присвячених нікому. * * * Олівець я. Графіт і дерево. Плоть, заповнена вщент душею. Олівець я. З хребта і нервів, Все малюю тонкі лілеї, Все кришусь не голкасті літери І до купи слова збираю. Та моєї, на жаль, палітри, На веселку не вистачає. За собою лишаю лінії, Наче борозни, як дороги, Тільки всі вони в мене сині і По них не ступають ноги. І на лінії кожній – вузлики, Наче долі переплелися. Я, на жаль, не малюю музики, Лиш дощі, небеса, каплиці, Зорі над розписними храмами, І вершини, снігами вкриті. Олівець я. Буваю зламаним. І надкушеним, і надбитим. Час підточить. І сточить, оголену Мою душу. Йому ж бо можна. Що мені? Тільки б задоволеним Залишився старий художник. * * * Ходить годинник: тік-так і так-тік. Наче година, дивишся – рік. Наче хвилина – на видих і вдих: Трави зелені – ожеледь, сніг. Ходить годинник сам по собі. Там, де початок, там і рубіж, Там, де спіткнувся – чорна діра… Ходить годинник від зла до добра. Ходить годинник, крок відбива, Час розсипа на добірні слова, Сіє хвилини, години, роки, Зморшки глибокі, як дно без ріки. Ходить і ходить, і краю нема. Куряву спішна хода не здійма. Далі - чимдуж переходить на «рись». Йди, наш годиннику, йди, не спинись! Ми – за тобою, а, може і до… Ходить годинник, як Хтось і Ніхто, І не боїться людської руки: В нього хвилини – наші віки. * * * Сходить сніг. Затягнуло рани. Пахне листям за три версти. Ти у мене – за океани, - Вбрід мені тебе не пройти. Легко-легко, мов спали крила. Та умію тепер - без них. Кожен двір – зі своїм кадилом, - Проводжає у пам'ять сніг. Буде медом багате літо, Снами, бджолами, чимось ще… Я ж – навчилася бути вітром – Сонце змішувати з дощем. Буде слово гудіти в скронях, Переходити в шепіт крик. Я для тебе – усе ще сонях, Що не владний дивитись вбік. * * * Сніг, із якого можна зробити камінь. Серце, з якого … … … Боже, не доведи! Нам із тобою жити на цьому зламі Часу, з якого просочуються світи. Сніг, із якого зводити можна стіни. Серце до серця. Поміж сердець – стіна. Ми із тобою так само в усьому винні. Нам із тобою – так само торкнутися дна. Сніг, із якого – будуть глибокі ріки. Серце, в якому – вляжеться каламуть. Котяться вниз, - захлинаючись диким криком. Вгору – мовчать, - ідуть. Снігом усе замело, аж ступити ніде. Сонцем усе залило, - обдало вогнем. Випало жити, просто нам - випало жити Поміж зимою і літом, ніччю і днем. Сніг, від якого назавтра нічого не буде… Серце, яке залишається назавжди… * * * По-святковому урочисто Сніг ляга на осіннє місто, На дороги, і на паркани, Безупинно, безперестанно… У своїм невловимім ритмі, Присипляючи непомітно Трав довершені ікебано… Сніг іде… І уже не тане. Нате, всі, ті, хто снігу жебрав! Він летить із пухкого неба, Сам себе (ач який!) перевершив: Серед жовтня. Лапатий. Перший. Наша осінь уже не в силі Не довіритись заметілі, Не пустити її на стріху, Не заснути листком під снігом. Наша осінь – із листя й диму – В себе тихо вбирає зиму, І я вчуся з тобою в парі Теж так мудро Приймати старість. * * * У країні, Тричі тобою проклятій, Запльованій, Засміченій Жити не стане краще. І село твоє, Навіть якщо у ньому - Жодної свині й корови Від того не буде містом. І усюди, Де ступатиме нога твоя, Будь то Хельсинки Чи Тараща – Не знайдеться раю, Обійди, об`їдь Двісті міст, Або навіть триста… З матюка не ростуть собори. Крила не розправляють з осуду. Те, що ти відправляєш вгору, Вибач, - Не досягає Господа. Кожен камінь – Земної плоті, Навіть – Виряджений у слово. Ти готовий, - скажи, - готовий Їх ловити, коли їх – сотні?! Сам собі – ні життя, ні ради, Скільки хат – але скраю кожна! Ти собі обираєш владу Ту, Яка так на тебе схожа І клянешся, Щоб потім – клясти, З піднебесся вести на плаху. Все, що визріло в негаразди – Чи то з дурощів, Чи зі страху… А ночами стискає сором: Що ж, життя, ми з тобою квити. Тут на краще піде не скоро: Скільки треба ще відмолити… * * * Ти сьогодні ніжний і тривожний, Як наближення грози над степом. Нам з тобою все на світі можна. Можна - все! Але скажи, - чи треба? Ми з тобою – вільні і крилаті, Можна – «за», а можна йти супроти. Ми настільки звикли обирати, Що не помічаємо свободи. Все - так все: й ногами - на кохання, Сну лишити, вивести із ладу… Та втрачає глибину бажання Все, що залишається позаду. … Нам з тобою все на світі можна. Можна – все. Але, скажи, - чи треба? * * * Дні як пазли – сплелися в тижні, Не розіб’єш найтяжчим молотом. Не пригадуй його так ніжно, Не пригадуй його так солодко. І нехай ваше спільне дерево Не густе й невисоке зростом, - Згадка б`є по найтонших нервах І небажаним входить гостем. Не пригадуй! Він серцем чутиме Кожну думку, яка стривожить. Він би й так - тебе рад забути, Намагається, і – не може… ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ До тебе – одна станція – і двадцять років: Не доїхати мені, не дійти. Дорогою до тебе втрачаю спокій: Приїжджаю і – не знаю, де ти. Дорогою до тебе не знаходжу вулиці Плутаної. Дивлюся – лише пряма. А перехожі казали, - чи не те почулося? – На плутаній… Будинку твого нема. Значить – не судилося. Не судилося! Вже давно сніги застелили слід. Просто – електричка моя спізнилася На одну хвилину і двадцять літ… НА ІСПИТІ Соромно, соромно… Тільки біда – Не провалитися мені І не вийти. І так мені Перед тобою ОДНИМ Соромно, так… Більше, Ніж перед усім світом. І так мені очей цих Подіти нікуди, - Виплакати в долоні? Ну розбий мене словом своїм, Ну викрути, Ну додай іронії! А ти стоїш, Як блаженний Стовпник, І – так по-отчому, Так люблячи – в очі… Що навіть усе За вікном замовкло: Не стриба, ні цвірінька, Кори не точить… І так під цим поглядом – Як на Суді Страшному Со-ро-мно, що навіть Пробачень твоїх не треба. НУ НЕ ЗНАЮ Я ТОЧНО У РОЦІ ЯКОМУ НАРОДИВСЯ ІВАН МАЗЕПА! І коли він помер – я також не знаю, І згадаю перед тобою навряд чи. І на будь-якій мапі те ж саме Дубай Довго вдивляючись – не побачу. Соромно, соромно… Ти відпусти мене Як із гріхів найтяжчий. Просто – за іменем, кожним іменем Чим більше – темніші хащі. Просто не знаєш, кому повірити Лівим, чи, може, - правим. Я, нерозумна, Шукаю лірики Там, де усе криваве… Довідка: Иван Степанович Мазепа народився: 20 березня 1639, помер: 21 вересня 1709. Дуба́й (араб. دبيّ) — найбільше місто Об'єднаних Арабських Еміратів, адміністративний центр емірату Дубай. Місто розташоване на березі Персидської затоки на північний схід від столиці — Абу-Дабі поряд з м. Шардж. Географічні координати: 25°27' півн. широти, 55°33' сх. довготи.
|