Коли слова стираються у тишу, -
Мовчати, як мовчать перед грозою…
Я більше не пишу тужливих віршів,
Я не бриню з тобою і тобою.

У святі – будні, і у буднях – свято,
Твій теплий спомин ще зігріє в січні.
Ти не дивись, що вицвіла присвята:
Якщо – колись, то це уже – навічно…

А те, що буде – не дійде до слова,
Осяде в думці, і, мабуть, по цьому…
Нам стачить весен: свіжих, кольорових,
П’янких, і … не присвячених нікому.

* * *

Олівець я. Графіт і дерево.
Плоть, заповнена вщент душею.
Олівець я. З хребта і нервів,
Все малюю тонкі лілеї,

Все кришусь не голкасті літери
І до купи слова збираю.
Та моєї, на жаль, палітри,
На веселку не вистачає.

За собою лишаю лінії,
Наче борозни, як дороги,
Тільки всі вони в мене сині і
По них не ступають ноги.

І на лінії кожній – вузлики,
Наче долі переплелися.
Я, на жаль, не малюю музики,
Лиш дощі, небеса, каплиці,

Зорі над розписними храмами,
І вершини, снігами вкриті.
Олівець я.
Буваю зламаним.
І надкушеним, і надбитим.

Час підточить. І сточить, оголену
Мою душу. Йому ж бо можна.
Що мені?
Тільки б задоволеним
Залишився старий художник.

* * *

Ходить годинник: тік-так і так-тік.
Наче година, дивишся – рік.
Наче хвилина – на видих і вдих:
Трави зелені – ожеледь, сніг.

Ходить годинник сам по собі.
Там, де початок, там і рубіж,
Там, де спіткнувся – чорна діра…
Ходить годинник від зла до добра.

Ходить годинник, крок відбива,
Час розсипа на добірні слова,
Сіє хвилини, години, роки,
Зморшки глибокі, як дно без ріки.

Ходить і ходить, і краю нема.
Куряву спішна хода не здійма.
Далі - чимдуж переходить на «рись».
Йди, наш годиннику, йди, не спинись!

Ми – за тобою, а, може і до…
Ходить годинник, як Хтось і Ніхто,
І не боїться людської руки:
В нього хвилини – наші віки.

* * *

Сходить сніг. Затягнуло рани.
Пахне листям за три версти.
Ти у мене – за океани, -
Вбрід мені тебе не пройти.

Легко-легко, мов спали крила.
Та умію тепер - без них.
Кожен двір – зі своїм кадилом, -
Проводжає у пам'ять сніг.

Буде медом багате літо,
Снами, бджолами, чимось ще…
Я ж – навчилася бути вітром –
Сонце змішувати з дощем.

Буде слово гудіти в скронях,
Переходити в шепіт крик.
Я для тебе – усе ще сонях,
Що не владний дивитись вбік.

* * *

Сніг, із якого можна зробити камінь.
Серце, з якого … … …
Боже, не доведи!
Нам із тобою жити на цьому зламі
Часу, з якого просочуються світи.

Сніг, із якого зводити можна стіни.
Серце до серця. Поміж сердець – стіна.
Ми із тобою так само в усьому винні.
Нам із тобою – так само торкнутися дна.

Сніг, із якого – будуть глибокі ріки.
Серце, в якому – вляжеться каламуть.
Котяться вниз, - захлинаючись диким криком.
Вгору – мовчать, - ідуть.

Снігом усе замело, аж ступити ніде.
Сонцем усе залило, - обдало вогнем.
Випало жити, просто нам - випало жити
Поміж зимою і літом, ніччю і днем.

Сніг, від якого назавтра нічого не буде…
Серце, яке залишається назавжди…

* * *

По-святковому урочисто
Сніг ляга на осіннє місто,
На дороги, і на паркани,
Безупинно, безперестанно…

У своїм невловимім ритмі,
Присипляючи непомітно
Трав довершені ікебано…
Сніг іде…
І уже не тане.

Нате, всі, ті, хто снігу жебрав!
Він летить із пухкого неба,
Сам себе (ач який!) перевершив:
Серед жовтня. Лапатий. Перший.

Наша осінь уже не в силі
Не довіритись заметілі,
Не пустити її на стріху,
Не заснути листком під снігом.

Наша осінь – із листя й диму –
В себе тихо вбирає зиму,
І я вчуся з тобою в парі
Теж так мудро
Приймати старість.

* * *

У країні,
Тричі тобою проклятій,
Запльованій,
Засміченій
Жити не стане краще.
І село твоє,
Навіть якщо у ньому -
Жодної свині й корови
Від того не буде містом.
І усюди,
Де ступатиме нога твоя,
Будь то Хельсинки
Чи Тараща –
Не знайдеться раю,
Обійди, об`їдь
Двісті міст,
Або навіть триста…

З матюка не ростуть собори.
Крила не розправляють з осуду.
Те, що ти відправляєш вгору,
Вибач, -
Не досягає Господа.
Кожен камінь –
Земної плоті,
Навіть –
Виряджений у слово.
Ти готовий, - скажи, - готовий
Їх ловити, коли їх – сотні?!
Сам собі – ні життя, ні ради,
Скільки хат – але скраю кожна!
Ти собі обираєш владу
Ту,
Яка так на тебе схожа
І клянешся,
Щоб потім – клясти,
З піднебесся вести на плаху.
Все, що визріло в негаразди –
Чи то з дурощів,
Чи зі страху…

А ночами стискає сором:
Що ж, життя, ми з тобою квити.
Тут на краще піде не скоро:
Скільки треба ще відмолити…

* * *

Ти сьогодні ніжний і тривожний,
Як наближення грози над степом.
Нам з тобою все на світі можна.
Можна - все!
Але скажи, - чи треба?

Ми з тобою – вільні і крилаті,
Можна – «за», а можна йти супроти.
Ми настільки звикли обирати,
Що не помічаємо свободи.

Все - так все: й ногами - на кохання,
Сну лишити, вивести із ладу…
Та втрачає глибину бажання
Все, що залишається позаду.

… Нам з тобою все на світі можна.
Можна – все.
Але, скажи, - чи треба?

* * *

Дні як пазли – сплелися в тижні,
Не розіб’єш найтяжчим молотом.
Не пригадуй його так ніжно,
Не пригадуй його так солодко.

І нехай ваше спільне дерево
Не густе й невисоке зростом, -
Згадка б`є по найтонших нервах
І небажаним входить гостем.

Не пригадуй! Він серцем чутиме
Кожну думку, яка стривожить.
Він би й так - тебе рад забути,
Намагається, і – не може…

ІЗ ЗАПІЗНЕННЯМ

До тебе – одна станція – і двадцять років:
Не доїхати мені, не дійти.
Дорогою до тебе втрачаю спокій:
Приїжджаю і – не знаю, де ти.

Дорогою до тебе не знаходжу вулиці
Плутаної. Дивлюся – лише пряма.
А перехожі казали, - чи не те почулося? –
На плутаній… Будинку твого нема.

Значить – не судилося. Не судилося!
Вже давно сніги застелили слід.
Просто – електричка моя спізнилася
На одну хвилину і двадцять літ…

НА ІСПИТІ

Соромно, соромно…
Тільки біда –
Не провалитися мені
І не вийти.
І так мені
Перед тобою ОДНИМ
Соромно, так…
Більше,
Ніж перед усім світом.
І так мені очей цих
Подіти нікуди, -
Виплакати в долоні?
Ну розбий мене словом своїм,
Ну викрути,
Ну додай іронії!
А ти стоїш,
Як блаженний Стовпник,
І – так по-отчому,
Так люблячи – в очі…
Що навіть усе
За вікном замовкло:
Не стриба, ні цвірінька,
Кори не точить…
І так під цим поглядом –
Як на Суді Страшному
Со-ро-мно, що навіть
Пробачень твоїх не треба.
НУ НЕ ЗНАЮ Я ТОЧНО
У РОЦІ ЯКОМУ
НАРОДИВСЯ ІВАН МАЗЕПА!
І коли він помер – я також не знаю,
І згадаю перед тобою навряд чи.
І на будь-якій мапі те ж саме Дубай
Довго вдивляючись – не побачу.
Соромно, соромно…
Ти відпусти мене
Як із гріхів найтяжчий.
Просто – за іменем, кожним іменем
Чим більше – темніші хащі.
Просто не знаєш, кому повірити
Лівим, чи, може, - правим.
Я, нерозумна,
Шукаю лірики
Там, де усе криваве…

Довідка:
Иван Степанович Мазепа народився: 20 березня 1639, помер: 21 вересня 1709.

Дуба́й (араб. دبيّ) — найбільше місто Об'єднаних Арабських Еміратів, адміністративний центр емірату Дубай. Місто розташоване на березі Персидської затоки на північний схід від столиці — Абу-Дабі поряд з м. Шардж. Географічні координати: 25°27' півн. широти, 55°33' сх. довготи.