«...Найстрашніше – тобі не цікаво,
чи я дихаю, а чи ні...»

…Ці рядки із вірша Інни Прокопович нині видаються моторошно пророчими… Вона писала це зовсім про інше – про байдужість коханої людини, мабуть. А виявилось – байдужість тих, хто покликаний рятувати людські життя – лікарів, – іще страшніша. Страшніша від «найстрашнішого» (бо саме так називався цитований вище вірш – «Найстрашніше»)! /.../

Переконатися в цьому Інні довелося на Старий новий рік, у п’ятницю, 14 січня цього року, коли (з ознаками харчового отруєння) швидка допровадила її до Бориспільської центральної районної лікарні, де дівчину більш ніж на три години полишили без найменшої допомоги в прийомному відділенні, бо ніхто з лікарів не хотів брати до свого відділення. Як виявилось, зовсім не тому, що не було вільних місць у палатах – вони були! Добре, що саме перед тим (на щастя, тоді ще не встигли забрати телефон) вона змогла потелефонувати другу і ледь чутно мовити: «…мені досі нічого не робили…». Уже потім, в інфекційному відділенні, не зважаючи на заперечення хворої і попередження про діабет (вона вже три роки хвора), пацієнтці вводили глюкозу (ніби для підтримки життєдіяльності, бо не була здатна самостійно вживати їжу). Але ж на той момент родичі вже передали так званий «живильний» шприц, і саме він міг стати джерелом харчування. Таке горе-лікування призвело до того, що цукор зріс з 7-ми до 28-ми (!!!), зрештою – до втрати свідомості (майже до коматозного стану).

Лише в понеділок наступного тижня, тобто 17 січня, родичам вдалося домогтися переведення хворої до Києва, до Обласної клінічної лікарні, де на неї очікувала нова серія випробувань. Непритомну, Інну знову поклали до реанімаційного відділення. І якщо раніше, в Борисполі, їй не пощастило на чергового лікаря, натомість середній медичний персонал – медсестри, виявили довіру і співчуття (саме завдяки наполегливості медсестер лікарі взагалі почали щось робити!), то вже тут, в Києві, лікарі були досить турботливі і кваліфіковані, але чомусь молодший медперсонал – санітарки – виявились мало не злостиво жорстокими.
На щастя, Інна вже вийшла зі стану коми (колись я написала поему з такою назвою – «Стан коми», і було зовсім не страшно, а тепер страшно згадувати…).

Друге народження Інни сталося на Водохрещу, 19 січня. А потому її порятували лікарі з ендокринології (Спасибі їм!), яким вдалося забрати дівчину з реанімації достроково! Вона досі не може ходити самостійно і має цілий букет хвороб, частина з яких набута під час лікування. Але Інна вже намагається думати про майбутнє. От лише вчора їй вдалося майже самій подолати відстань від ліжка до вікна і у зворотній бік!

З часу її перебування в звичайній палаті (Терапевтичний корпус, 2-й пов., палата № 16) потік відвідувачів не зменшується: вже першого дня до неї завітали 15 (!) друзів. І хоча наслідки перебування у двох реанімаціях досі непередбачувані, ми всі сподіваємося на краще.

Йду на спалах твоєї зорі.
Від зими – до весни.
Від літа – у роси.
Де діти босі.
У траві.
І я серед них…
Світ принишк.
Слухає і сопе.
Ніч іде…

Неможливо залишитись байдужими до цих рядків Інни Прокопович. Принаймні, мені не вдається позбутися тривалого враження внутрішньої напруги, граничної щирості, сповідальності її поезії.

Комусь її вірші можуть видатися дивними, своєрідним «неформатом». Хтось може знайти в них якісь технічні невправності, стилістичні чи ритмічні порушення etc. Але їй не відмовиш у щирості, відкритості світові і людині, небайдужості.

Інтимна лірика І. Прокопович вражає небанальністю вирішення, несподіваними образами, глибиною психологізму:

Від асфальтної любові
у мене паморочиться голова.
А ти...
Про що ти думаєш?

/…/

Твоя причинна наслідковість
Майже знищила мене як особистість,
Бо ти – не птах, а я – в польоті!!
Хіба ж так можна?!

Наведені рядки засвідчують не лише довірливість і справжність переживання, але і здатність до внутрішнього протесту. Для авторки важливий «інший», той-хто-поряд, її цікавлять почуття оточуючих. Недаремно, ця «…справжніша справжнього…не витерта сльоза» бринить у кожному слові, своєрідним нагадуванням про страждання і болі, про ту, іншу, сторону людського життя. Зрештою – про відповідальність за власні вчинки:

Швидше б відповісти
за всі свої несвідомі вчинки
І мати знову вільний шлях,
Чистий папір, відкритий простір...

Ідеться саме про ті людяність і відповідальність, яких нам часто бракує, і яких не вистачило декому з лікарів, медсестер і санітарок, із якими доля звела Інну.

Головне, вона не схильна до осуду, не бажає тотальної помсти, сприймаючи всі випробування як спосіб набуття внутрішньої міці. Тож наостанок бажаю Інні повного одужання, а заразом із тим, зміцніння її поетичного дару!

2 лютого 2011 р. Інна Прокопович святкуватиме День ангела. Усі бажаючі привітати Інну цього дня, будь-ласка, спочатку потелефонуйте, бо лікарі заборонили багатолюдні відвідування, задля спокою інших хворих.