Категорії розділу | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
|
Форма входу |
|---|
Пошук |
|---|
Календар |
|---|
Наше опитування |
|---|
Що означає для Вас літстудія "ПЕРЕХРЕСТЯ"
1. коло друзів та однодумців  2. засіб демонстрації своїх можливостей і свого хисту 3. місце живого спілкування 4. не замислююсь над цим 5. майданчик для старту в літературі 6. місце де можна дізнатися про щось нове 7. можливість обміну енергією 8. місце розваг і відпочинку 9. інше (вказати що саме) Всього відповідей: 27
|
Друзі сайту |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Перехрестя
Головна » 2013 » Березень » 30 » Валерія Лазебна: "...Знаю, що будемо МИ на наступній сторінці"
21:14 Валерія Лазебна: "...Знаю, що будемо МИ на наступній сторінці" | |
Валерія ЛАЗЕБНА
 Народилася 1993 року в місті Конотопі.
Закінчила відділення іноземних мов Конотопської гімназії.
Зараз навчається в Ніжинському національному
університеті імені Миколи Гоголя.
Переможець і призер
численних літературних конкурсів, зокрема
обласного конкурсу «Проба пера»,
Всеукраїнського конкурсу «Ліс і людина».
Має публікації в альманахах «Земляки» (Київ, 2008),
«Орфей» (Суми, 2011) «Конотоп молодий» (2009),
в обласній пресі, в інтернет-виданнях.
* * *
То тільки дощ блукав по знайомих вулицях,
То тільки небо закрило обличчя долонями.
Вчора й сьогодні вже скоро зітруться й забудуться,
Вчора й сьогодні тільки на мить подаровані.
Дорога в майбутнє накреслена звичним розкладом.
А потім життя. Хвилинні сльози й світанки.
А потім весна зачарує бурхливим розквітом
І понесе крізь затори та автостоянки.
І небо триматиме, щоб раптом мені не впасти
В безвихідний дощ або на залізничну колію,
Щоб взяти у руки усі кольорові фломастери
Й намалювати класичну щасливу долю.
Годинник ще б’ється і тихо до серця тулиться,
Але не вертає навіки забуте і втрачене…
То тільки дощ блукав по знайомих вулицях,
То тільки він не прийшов на останнє побачення.
* * *
Вибратися з кохання з ниткою Аріадни.
Струни вже звикли грати сонну мелодію ночі. Ніби тебе розлюбити хочеться і не складно, Ніби тебе зігріти серце ледь тепле не хоче. Ледве живі зіниці тихо ховають небо. То повнолуння зелене, ніби палає кришталь. Як же мені твій погляд назовсім забути треба, Ніби тебе відпустити в зиму нещадну не жаль. Ріки заплутались раптом в тихих байдужих картах, Ніби закохані долі вихід знайти не можуть. Як довести цьому світу: кохання чогось та й варте, Бо недарма це серце щось весняне тривожить, Бо непомітно й раптово очі відкриє світання І за собою потягне, ніби білет фортуни… Як же я хочу лишитись рікою на карті кохання, Щоб не як завжди грали вічну мелодію струни. * * *
Ти думаєш, легко спинити останній вітер,
приречений вічно ховатись в міських провулках? Ти думаєш, легко зривати холодні квіти, що скупчились разом на клумбах заради притулку? Ти думаєш, легко зламати самотню душу і серце спалити недопалком власного тіла? А я вже зламалась і з місця не можу зрушить, А я піддалась поцілункам – отак згоріла. Піймаю ковток небесного синього простору, Як світло в тунелі – такий мій світанок увесь... І ніби не страшно, і нібито дуже просто шукати свій шлях на межі у чужих перехресть. * * *
Вечір складає верлібри на підвіконні.
Холодно, мабуть, йому на обривках паперу.
Душу проймає смуток, незвичний та сонний.
Хочу, щоб поруч був ти…
Чашка гарячого чаю повільно зникає.
Скло розіб’ється. Залишиться звук міжпланетний.
Повітря п’янке. Я повітря невпинно ковтаю.
Хочу, щоб поруч був ти…
Тільки надія залишилась на оксамиті,
Тільки верлібр на вітрах іще більше іскриться.
Я зачекаю останні хвилини й миті.
Знаю, що будемо МИ на наступній сторінці.
* * *
Очі, глибокі очі,
Сині, блакитно-сині.
Пензель у фарбі змочиш,
Будеш писати картини.
Як накриваєш самотньо
Душу багряним намистом.
Ти розфарбуєш полотна,
Ти намалюєш іскристо.
Птаха злітає все вище
В простір волошок з поля.
Ти ще не раз напишеш
Вічні шедеври долі.
Серцю дізнатися треба,
Яка буде далі картина..
Небо, незламне небо,
Очі блакитно-сині.
* * *
Я візьму у руки вогонь.
Подарую його воді,
Біль моїх гарячих долонь.
А цього ніхто не хотів.
Плаче небо, і плаче тінь –
Заспокоїтися не можуть.
Я не буду казать: «Амінь»,
Я не буду просить: «О Боже».
Я візьму у руки вогонь
І не кину, де вітер свище,
Щоб цей лагідний шепіт дібров
Захистити від попелища.
Я візьму у руки вогонь
І віддам володінню ночі.
Хай зігріє тебе теплом,
Хай засвітяться рідні очі.
І відбудеться щось нове…
А тебе про одне благаю:
Дай любов мені ту, що живе,
А не ту, що в огні згорає.
* * *
На твоїх долонях пронизані болем сльози,
І по нервах до серця, як струмом, холодний вітер.
Ні часу, ні надій, повітря надходить дозами,
І печаль, і тривоги здіймаються раптом у вихор.
І немає вже світу. Сніги замітають майбутнє.
Небо зовсім не вірить, тож нікому більше молитися.
Закодований день, комбінації всі забуті,
І немає вогню ні для серця, ні просто погрітися.
Залишають сили, завірюха убік заносить,
І від звичного остраху й відчаю серце холоне.
На твоїх долонях пронизані болем сльози.
Я навіки залишуся гріти твої долоні.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |