Перехрестя

Нещодавно «перехресники» (Вікторія Осташ, Леся Мручківська, Оксана Шафаревич, Олександра Шаповал) відвідали прем'єру нового фільму відомого українського режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (2011р.), що відбулася у Будинку кіно. І хоча, зазвичай, спочатку відбувається перший показ у Будинку кіно, а вже потім картина потрапляє (або не потрапляє, що теж часто буває з українськими фільмами) у широкий прокат, цього разу сталося все навпаки. Перед показом у Будинку кіно, фільм уже був продемонстрований і на ІІІ КМКФ (отримав гран-прі), і у кінотеатрах, а отже мав своїх шанувальників і критиків серед глядачів.

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» досить неоднозначний, викликає протилежні думки і почуття, проте цікавий, яскравий, самобутній; тому хотілося б трохи розібратися і поміркувати.

В основу картини «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» покладена реальна історія про героя часів Другої світової війни, старшого лейтенанта, пілота Івана Даценка, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені. Як розповів сам режисер під час виступу перед глядачами у Будинку кіно, цю історію він почув ще у 1967 році, будучи студентом, і вона врізалася йому в пам'ять і врешті-решт стала поштовхом для створення фільму.

Режисер вдало підібрав творчу групу, і перш за все хочеться відмітити акторський склад. Власне саме ця стрічка відкрила глядачам яскравого, харизматичного, амбіціозного актора Дмитра Лінартовича, який зіграв головну роль – пілота Івана. Гарно зіграла і талановита актриса Ольга Гришина: ніжну, красиву і мужню жінку, яка буде вірною і кохатиме все життя. Також на екрані глядачі пізнали вже відомих українських акторів – Віктора Андрієнка і Віталія Лінецького, які неодноразово з’являються у теле- та кінопроектах.   

Неважко помітити досить багато алюзій та паралелей між фільмом М. Іллєнка «Фучжоу» 1993 року і новим фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», на що вказує і сам режисер. Ці дві картини утворюють своєрідну дилогію, фільми якої об’єднуються ідейним спрямуванням, подібністю характерів головних героїв та сюжетних перепетій, багаторазовим демонструванням картини Ботічеллі, жанровою подібністю (роад-муві, містична драма, історико-романтична притча). Ці дві картини перегукуються і доповнюють одна одну, проте їх характерна відмінність полягає перш за все у тому, що події «Фучжоу» не претендують на достовірність і, відповідно, сприймаються як вигадка.

Картина «Той…» має у своєму фундаменті реальну історію і прототип головного героя, що стало суттєвою проблемою: намагання відтворити реальні факти і химерні вигадки авторів стрічки часто погано поєднуються або не поєднуються взагалі. «Рвані» монтажні шматки, які не мають логічної послідовності і чіткого ритму, незрозумілі флешбеки виникають там, де їх ніхто не чекає, сплутані сюжетні лінії, все це викликає подив і нерозуміння – глядачі самі мусять додумувати, або й придумувати логічні зв’язки і переходи. Для прикладу, можна згадати епізод, коли літак Івана падає у річку і виймають хлопця з води німці, проте вже наступний кадр – Іван у тюрмі НКВД. Відсутне будь-яке пояснення тому, як німці перетворилися на наших, або ж як льотчик втік з полону і виявився у НКВД. Насправді у картині пропущено той період часу, коли Іван потрапляє в нацистський концтабір, а потім, якимось дивом звільнившись, опиняється в руках чекістів. І таких ляпів досить багато, вони кидаються в око, заважаючи цілісному сприйняттю картини, проте і змушують глядачів поміркувати і повигадувати, доповнюючи своїми версіями рване і неповне полотно стрічки.

Простір картини представлено досить умовно, бракує яскравих деталей, які б підсилювали атмосферу стрічки і надавали їй певного колориту. Історичні події Другої світової війни слугують лише фоном для розгортання сюжетних перипетій, пов’язаних із любовним трикутником, і в фільмі мало що змінилось би, якщо б все відбувалося на тлі іншої війни, в іншому місці і в інший час. Вже не слід говорити про комп’ютерну графіку, якої краще б взагалі не було, ніж у такому вигляді: повітряні бої викликають лише усмішку і могли б захопити глядачів десь у 40-і роки, а не сьогодні, у період комп’ютерізації ледь не всіх сфер життя, і кінематографічної у тому числі.

Характери героїв також спрощені, досить умовні і не прописані: в них чітко простежується поділ на негативних (підступний Степан) і позитивних (безстрашний, благородний Іван, вірна красуня Люба),  промови яких занадто пафосні та моралізаторські. Такі характери були більш актуальні у період соцреалізму і на сьогоднішній день видають просто неопрацьованими.

Також залишилось незрозумілим, у що вірить Іван – на початку картини ще малим хлопцем спостерігає за батьком, який молиться, бачить схованку з іконами від радянської влади і цей спогад неодноразово пригадується йому. Він вірить в Бога, але разом з цим ходить до ворожки, повторює старовинні замовляння, а наприкінці картини бере участь у індіанському обряді.

Хоча подібна ситуація прослідковується і в наш час, коли людина може одночасно захоплюватися зовсім протилежними за своїми тенденціями і практиками – займаючись одночасно медитаціями, йогою, астрологією, ворожінням і на сам кінець стверджувати себе віруючою, православною людиною. Це яскраво простежується і в житті, і у цій стрічці, головні герої якої вірять у все і ні в що…

Звісно, не можна відкидати той факт, що це одна з перших картин, створених у період незалежності України за державним фінансуванням (більше 60%), яка до того ж потрапила у широкий прокат. Близько 5 років тривали зйомки, і це, без сумніву, суттєво вплинуло на сам фільм, в якому відчувається втрата цілісності, мозаїчність, уривчастість. Проте вже сам факт виходу української картини заслуговує на особливу увагу. Авторам все ж таки вдалося розповісти досить цікаву, захоплюючу історію, яка зачіпає питання самоідентичності, морального кодексу, змушує зупинитися і поміркувати. Отже, підсумовуючи, слід привітати наших кінематографістів зі ще одним кроком у розвитку національного фільмовиробництва і надалі побажати побільше якісних українських картин, які ще мусять пройти крізь вогонь аби справді стати шедеврами!

 Олександра Шаповал