Доки з тобою, але без віршів.

Доки ти спиш – я у мережі,

Ти ще не знаєш мої

«Поза межі»…

Доки ти рівно дишеш,

Доки твій сон у махровій одежі,

Доки летять, ніби видихи, гулі.

Темних кімнат затісні обійми –

З рухами чорної пантоміми…

Я, притуливши до вени риму,

Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,

Я покидала міські вокзали

Й перших снігів засилля.

І по слідах – курсивом –

Губи об небо гасила.

Поперед себе – молитви й валізи  –

Рухався світ по рейках колізій…

Вистачить. Бізі.

Вирвавши з себе покинуте місто,

Асталавіста.

Слухала Ліста.

І натщесерце в кутку голосила,

Ніби весь світ у ту ніч замісила…

Як поділити сили,

Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –

Як в Бога – вірю,

Перешиваючи саван ночі,

Думи – на очі…

По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,

Сину,

 Все, що не можу і все, що зможу.

Ти такий схожий…

На все, що маю, і все, що мушу.

Схожий

На Душу.

Прихід

Пройти –

Тихіше за тишу, біліше за білу зиму.

Вночі колисати на грудях сповите життя.

Молитись хрестам міжвіконня.

Усе у нас добре, сину.

У нас із тобою є ТИ

Й – невідривно

Є – Я.

Заплющити очі – і снігом рости, і корою,

І слідом на небі, який залишає душа.

Не вір голосам, що ідуть, як вовки, за тобою,

Повір – що героїв

Не завжди уміють втішать.

Я вчила столичні вокзали, і довгі тунелі,

Валізи, набиті книжками

Блакитної крові,

І вікна чужі, і смугасті – у винайм –

Постелі,

І губ філіжанки розбиті,

Й волове – волові.

Я бачила сходи глибокі і дно, із якого,

Не кожен підніме себе,

Не кожен себе народить,

Коли над тобою –

Замість легких пологів –

Місяць затемнений

Сходить.

І думи невтішні пізно спочити ляжуть,

Припадуть, як листки до воріт,

Віщі сни…

«І що вона має?» - розсудливо подруги скажуть.

Я маю прихід –

Коли в дім забігає мій син

Діалог

Розкажи, як сховати лице, коли об нього розбилися зорі?

Коли на іншому боці серця –

Тебе – ніби блакитного загубленого кита –

Викидає море?

Коли в очах викривляються параболи сліз,

Коли руки трусяться по клавіатурі,

А хтось говорить:

«Що твоя писанина? Як кістка стоїть у горлі!» -

І змушує тіло, без того гнучке у руках обставин,

Дивитися значно нижче –

Ніж просто «вниз».

«Що ж ти не чуєш, не бачиш, не розумієш!

Де ти літаєш?

До кого говориш?

Жити не вмієш?!»

Я розтягую свої джгутові нерви, мов перед тим, як поміряти тиск,

І відчуваю, як мерехтить під повіками блиск,

І одягаю розбиті окуляри бездонні,

Аби у реальність три-де утекти – із безсоння –

Сховати чернетки –

Із життя узяті,

Узяті з гарячого нутра, ніби з небажаного зачаття,

І викинути на підлогу – брудну і чорну,

Немов прив’язавши за лапу – ворону.

Розкажи, як мені дихати, дихати димом і не задихатися?

Тільки – крізь всі образи прошу – поквапся!

Я буду йти по найвищій блакитній кроні…

Я безпритульність сховаю в гарячі долоні.

Я шануватиму матір свого чоловіка,

Я свою долю вестиму сама під лікті.

Ось тільки –

Тільки скажи мені,

Страво моя з базиліком,

Хто ж мені лікар?!

Я погортаю нічку, вклею вирвану вітром сторінку,

Пригорнувши до серця дитинки тонку павутинку…

Як же бути очам, як повірити їм у рай?

Ти мене, базилік, не питай…

Вона

Це не її зупинка. Вона іще буде чекати.

І відчинятиме вікна. І протиратиме очі.

А за вікном хлоп’ята – малі пустуни-аргонавти –

Мандрують по чорних калюжах,

Що снігом учора були.

У неї одна кофтина, кофтина – на всі паради,

І мрія одна. Про неї – мовчати лицем у стіну.

У неї мала дитина і ніде сховати правди.

І ніде сховати серця,

Хіба що в дубову труну.

А небо таке гаряче, що грітися можна до ранку,

А небо таке маленьке, що облетиш за ніч.

У неї своя дорога – між снігом і небом – на санках,

На санках пов’язаних знаків і фото рідних облич.

Це не її зупинка. Вона іще може чекати.

Вона дозволяє вітрові заходити до оселі…

У неї мала дитина і ніде правди сховати.

Вона підкидає душу і м’яко так нею стелить…

Портрет

Ці телефонні дзвінки – пропущені у блокноті,

І очі – кольорові деталі на картинах Хуана Міро…

Приборкувати по горло нуртуючу кров,

Ніби приборкувати птаха, збивши його в польоті.

Чорного обруча ніч крутити поволі на талії,

Адже талія після пологів поволі зникає,

І навіть йога дистанцій не кожному допомагає,

Як і тренування з душевного ралі.

І десь розумієш, що хтось натиснув «деліт»,

Що хтось – невидимий і блаженний –

Спиняє спроби чумні й навіжені

Тримати за плечі розхитаний світ.

Ці телефонні дзвінки – пропущені – як навмисно,

Ці очі – детальки з картин Хуана Міро,

І ця неприборкана нуртуюча кров

Колись отруїться власним киснем.

Є

Усе, що у мене є, -

Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,

Кашель грудний, розпатланість,

Вікна з виглядом на своє серце.

У мене є інтермецо

І невигойна розпластаність

Тіні – в надбитім люстерці.

Лимонні краплі у сутінках –

Злизані із дитячої щічки.

У мене є іще нічка,

Ніби в руках синичка, -

Для недоторканих клавіш,

Для всього того, що уявиш.

Капці, серветки, плоди надкушені,

Краплі на шибах від пари кухонної,

Кроки моєї самотності сонної,

Сни перлітні і фарби згущені.

Дні, ніби коси, роз-пущені.

Усе, що у мене є, -

Вигляд на небо, рожеву безодню,

Вигляд на втрати гострі й висотні,

Вигляд – і видих – на світ, його світло,

Вигляд на те, що уже не розквітне.

Вулиці довгі. Дороги пізні.

Сум по собі, немов по вітчизні.

Руки, що несли любов над собою,

Час, що замерз ще тією зимою.

Очі байдужі, думи гостинні.

Все, що тримається на павутині.

Все, чого більше, ніж просто – людині.

Усе, що у мене є, -

Ти уже попросив

І зірвав, як атомну станцію.

У мене є ще мої голоси,

Від яких я тримаю дистанцію.

У мене є все –

На тебе так схожий син

і непристойно-скандальна

Репутація.

Репутація –

Схожа на ампутацію.

Дедлайн

Рука мимоволі шукає вмикач.

Рука ще тягнеться у минуле.

Рука не може без тебе жити.

Рука тебе усього збагнула.

Фантомне листя з гарячим блиском –

Цілує шибку тонку й спітнілу.

І все, що мала, і що хотіла,

Сьогодні вниз головою висіло.

У точці дотику, у точці відліку,

Тонким перетином у точці рани

Я не хотіла в дорогу вірити,

Як і в твої затяжні дедлайни.

І не приходь в мої сни так вільно.

Я буду йти, але вже довільно.

На вітрі все пропущу крізь сито

І те дароване листя в квітах…

І привокзальними коридорами

Так важко човгати не підборами.

Так легко креслити нулі і хрестики.

І йти у безвість гарячим горлом.

Жіноче «Я»

Вона, напевно, в душі блондинка, а зовні – руса.

Вона на тебе дивиться шкірою або серцем.

У неї все легко –

У крапочку стиснеться

І, мов крізь соломинку, –  попустить,

Полиже неба блакитну луску,

І ще колись у тобі озветься.

Вона розглядає тебе крізь лінзу

Процесів самозаглиблення…

Тебе – непритомну,

Вивчаючи підшкірні течії та коловерті,

Хвилеподібні червоні квіти, котрі вже стерті,

І заглядає у всі відділення,

Досконало вивчивши

Анатомію.

І знає усе про тебе –

Коли ти скидаєш обручку,

Коли забуваєш її вдягнути.

Яка гіркава жіноча гнучкість,

Який солодкий ковток отрути.

Коли твої сни, проростаючи ірреальністю,

Як вії прозорі, летять донизу,

Й на тілі – почерк повного місяця,

Не культивує

Відповідальності,

Вона – по горло –

В тобі уміститься.

Але ще важче її позбутися

(Але ж не вийде і розминутися!),

Ти висиш і ловиш цей день

Рукою…

Колись вона не позбудеться параної

І безжально відріже повітря,

Що над тобою.