Цей матеріал я отримала від анонімного автора і довго вагалася, чи варто вміщувати його, а чи краще залишити без уваги. Однак, після попередніх консультацій із літстудійцями, а також деякими учасниками події, про яку йдеться у статті, вирішила все ж опублікувати на сайті як дискусійний, такий, що потребує обговорення, принаймні коментування.

Спонукали мене до такого висновку і вкрай протилежні відгуки на матеріал Хоми Українця, отримані навіть від власних друзів і літзнайомців. Дехто і сам потрапляв у подібні ситуації, а тому вважає, що розмову таку вже давно потрібно було розпочати, а хтось вважає подібну дискусію безперспективною, адже за позицією Організаторів дуже часто стоїть значна підтримка (і фінансова, й ідеологічна). Дехто визнав тему актуальною, але власне точку зору анонімного автора – однобічною, хтось навіть назвав цю статтю «писанням», із автором якого не варто заводитись…  

Розумію, що позиція автора, та й моя власна, як зацікавленої особи, може видатися незахищеною, але свідомо йду на цей крок, адже і сама відчула нагальність подібної розмови про сучасний літпроцес в Україні, зокрема, про конкурсно-фестивальний його сегмент.

До того ж, безпосередньо під час Турніру, і, особливо – після оголошення його результатів, я неодноразово ловила себе на думці, що також певною мірою відповідальна за все, що відбувається, от лише не маю жодних важелів впливу. Прикро, але українські автори виявились статистами у цій виставі. І мені було соромно перед ними, хоча вже не так ніяково перед тими, кого я не обрала собі в пару як «метр» – вони принаймні не пережили тих хвилин «неслави» під час Турніру, як от Мирослав Лаюк і Лариса Радченко.

Жодною мірою не бажаю образити Організаторів Турніру, шанованих членів журі, а також інших учасників – молодих авторів (якою б мовою вони не писали і читали свої твори) і метрів, але і мовчати вважаю щонайменше принизливим і навіть шкідливим для загальної справи.  

Закликаю всіх до чесної і глибокої дискусії!

                                                                     З повагою, Вікторія Осташ

Про Турнір поезії (ситуативно),

поезію молодих (зацікавлено), мовне питання (вимушено)

Автор (захований під творчим псевдо) – Хома Українець

Я, молодий поет, який пише виключно українською, випадково прочитав в інтернеті повідомлення про цьогорічний Міжнародний турнір поезії, оголошений Літстудією «Письменник в Інтернет-просторі», яка діє при Національній спілці письменників України. Оскільки там було зазначено таке: «В конкурсе могут принять участие молодые поэты (возраст до 35 лет), пишущие на русском или украинском языке» (джерело запозичення: http://www.litsovet.ru/index.php/author.news.read?author_id=7001&news_id=18223 ), я вирішив спробувати власні сили. Відправив добірку і всі необхідні матеріали. На жаль, серед запропонованих організаторами «метрів» (це не журі, а ніби «проміжна ланка» - відомі письменники, спеціально запрошені для виступу в дуеті з конкурсантами, задля їх кращого представлення під час турніру, загалом – для всебічної підтримки молодих авторів, сприяння їх якнайкращому виступу) був лише єдиний україномовний автор, а серед конкурсантів українських поетів, вочевидь, було значно більше, я не потрапив власне на турнір як конкурсант, але заради цікавості прийшов як спостерігач. 

Загалом конкурс видався мені досить цікавим, навіть захопливим. Сім пар метрів і конкурсантів виступали більшою мірою доволі традиційно за кількома принциповими схемами: 1) метр представляє конкурсанта, коротко розповідає про переваги його поезії, своє ставлення до творчості обраного ним конкурсанта, читає кілька власних творів, після чого передає слово конкурсанту, який просто читає свої 3–5  віршів; 2) метр представляє молодого автора, після чого обидва вони читають твори по черзі, іноді метр читає твори конкурсанта. Від заявленого у регламенті обговорення після виступу кожної пари «метр – конкурсант» члени журі відмовились, мабуть, задля економії часу.

Несподіванки для мене почались вже під час обговорення (коли всі сім пар успішно виступили). Власне, обговоренням важко назвати те, що відбувалось. Виступили лише кілька членів журі, і чи не всі вони так чи інакше зачепили тему незрозумілості почутих під час турніру поезій україномовних конкурсантів. Взагалі таких (чиї поезії були написані українською) було лише двоє, тобто менше третини конкурсантів (2-є з 7-ми).

Згідно вимог організаторів обидва конкурсанти, на рівні з іншими, заздалегідь відправили (саме з метою попереднього ознайомлення  членів журі із цими творами!) ті свої твори, які вони запланували прочитати (озвучити) під час свого виступу (до речі, такі само вимоги висувалися і до метрів). Відповідно, члени шановного журі мали достатньо часу і пряме зобов’язання з цими текстами ознайомитись і хоча б спробувати зрозуміти (оскільки оголошено було конкурс не лише для російськомовних, але і для таких, що пишуть українською!), чи принаймні «запастись» словниками. До того ж, будучи громадянами України, чи навіть просто перебуваючи тривалий час в нашій державі, вони мали бути ознайомлені з її Конституцією. Мабуть, вони читають лише художню літературу, та і то – лише російською, інакше чому ці шановані люди, які працюють на ниві красного письменства, так явно порушували б головний закон нашої (чи навіть їхньої власної, бо ж, мабуть, так само як я, і як ті двоє довірливих україномовних конкурсантів, є громадянами цієї держави)!? Тут і тепер, власне, не місце і не час для обговорення болючої для незалежної України мовної проблеми, тому просто переходжу до наступного етапу турніру.

Особливо цікавими видалися мені слова Наталії Вареник, керівника літстудії «Письменник в Інтернет-просторі» (яка, повторюю діє при Національній спілці письменників України). Дійшовши до першого україномовного поета-конкурсанта – Мирослава Лаюка, п. Наталя зауважила, що він, безперечно, є талановитим хлопцем, але надто вже сучасним, таким, що, певно, представляє популярні нині літературні течії, відповідно, пише надто складно, незрозуміло для «них» (мабуть, вона мала на увазі членів журі?), і нехай би він писав трохи ясніше, доступніше… Приблизно таке випускниця Літературного інституту  ім. Горького (Москва), все та ж п. Наталія Вареник висловила і на адресу колоритної конкурсантки зі Львова Лариси Радченко, у творчості якої вона вбачає великий потенціал. Передрікаючи поетці швидкий і успішний шлях нагору, Н. Вареник також натякнула на складність її творчої манери, незрозумілість прочитаних нею творів для журі і російськомовних глядачів (а таких у залі була і справді переважаюча більшість!). До речі, ті ж само члені журі, які виступили під час обговорення, одностайно висловились на користь форми представлення Лариси Радченко «її метром» (В. Осташ). Важливо також, що метр Мирослава Лаюка, відома російськомовна (!) київська поетка Наталя Бельченко, зрозуміла і оцінила поезії «свого конкурсанта», і навіть не полінувалася перекласти кілька його творів російською (це і не дивно, бо читачам в  Росії, та й в Україні, відомі її більш ніж вдалі переклади з Ігоря Римарука, українського поета-вісімдесятника). Ці переклади Н. Бельченко озвучила під час представлення конкурсанта, після чого він сам прочитав ті самі тексти українською.

Під час оголошеної після обговорення перерви (коли члени журі усамітнились в іншій кімнаті для заповнення анкет (власне, так мало відбуватися голосування членів журі, які навпроти імені кожного з семи конкурсантів і метрів повинні були виставити цифри, які відповідали б місцю, яке, на їхню думку, посіли ті чи інші учасники) і прийняття остаточного рішення, я активно спілкувався з присутніми в залі, серед яких було, як я вже зазначав вище, багато російськомовних (і не лише глядачів, але й відомих поетів). Багато хто висловлювався на користь саме українських конкурсантів. Я не заперечую високого рівня кількох російськомовних авторів, точніше – авторок. Для мене особисто було два відкриття: дуже різні, дуже рівні і дуже технічні Світлана Варламова (конкурсантка з Білої Церкви) і Анна Грувер (конкурсантка з Донецька). Своєрідним відкриттям можна вважати іронічну, і водночас трагічну, ліричну героїню поезій Олени (Лєни) Шелкової (конкурсантки з Києва), яка, до речі, дуже сподобалась залу і цілком логічно – отримала приз глядацьких симпатій.

Справжнім шоком для мене виявились результати голосування журі. Місця розподілились таким чином: 1. Олена Шелкова. 2. Тетяна Стрєльченко. 3. Світлана Варламова.

Навіть якщо говорити лише про це тріо, виникають великі сумніви: за технікою і глибиною поезій на першому місці (принаймні, на другому) мала б бути швидше Світлана Варламова. Бо Тетяна Стрєльченко не продемонструвала ані особливого стилю, ані особливої глибини думок і почуттів (наприкінці статті я дозволю собі вмістити по одному твору конкурсантів, які прозвучали під час турніру). Щодо Олени Шелкової – взагалі дивно, бо епатажність і несподіваність її поезій (і не лише на мою скромну думку) надто переважають над загальним їх рівнем (як за манерою викладу, так і за системою римування і за глибиною ідей і думок авторки). Головним чинником у виборі на користь конкурсантки, на мою думку, міг стати метр, який представляв Шелкову – поет, видавець і вчений Дмитро Бураго (я, звісно, можу помилятися).

Найцікавіше і найпоказовіше у цій ситуації, що жодному з двох україномовних авторів-учасників Турніру, чиї твори, нагадую, виявились не достатньо зрозумілими для членів журі (через мовний бар’єр, очевидно), жодного призового місця не дісталося. Як україномовний автор, який ледь не став такою ж само жертвою турніру (бути свідомо закликаним до участі на рівні з російськомовними і раптом виявитися мало зрозумілим виключно на рівні мови), звертаюсь до всіх молодих авторів, які мешкають в Україні і пишуть українською мовою, надалі ігнорувати цей Міжнародний турнір, або ж, принаймні, вимагати від його організаторів виявити чесність і відповідальність: або вилучити з умов конкурсу отой формальний апендикс («…та українською мовою»), або забезпечити україномовним авторам фахову (хоча б на рівні розуміння мови) оцінку їхніх творів.

Крім того, як громадянин України, висловлюю щире подивування ситуацією: чому громадяни держави, порушуючи всі норми (і не лише законодавчі, але й морально-етичні, можуть стверджувати, що не розуміють мови цієї держави, чи не здатні належним чином оцінити художніх творів, написаних цією (загальнонаціональною і державною) мовою?! І чому ці люди беруться оголошувати подібні турніри і запрошувати до участі в них україномовних авторів, «природних» носіїв цієї самої мови?! І чому ці люди обрали місцем  своїх зустрічей Національну спілку письменників України?!

До речі, я не полінувався і поцікавився у директора Будинку письменників (де, власне, відбуваються щомісячні планові зустрічі (засідання) цієї літстудії, щодо кількості постійно діючих у цих стінах українських і російських літстудій. Виявилось, що на дві українські (Літературне об’єднання Дмитра Чередниченка та Київську літстудію «Перехрестя», очолювану  Вікторією Осташ) припадає чотири російські («Восход» під керівництвом Василя Дробота, «ЛІК» під керівництвом Алли Потапової, «Каштановий дім» під керівництвом Андрія Грязова та ініціатор конкурсу, про який, власне, ви оце зараз читаєте матеріал, – «Письменник в Інтернет-просторі» під керівництвом Наталі Вареник).

Можливо, слід пристати до висновку, якого дійшли міжнародні фахівці (див. джерело: http://i-pro.kiev.ua/content/visnovok-venetsianskoyi-komisiyi-%E2%80%93-ukrayinska-ne-zakhishchena ): українська мова (додамо – що і культура, принаймні – література точно!) в Україні не захищена! А Ви якої думки?

Насамкінець, як додаток подаю обіцяні твори конкурсантів (я підійшов до кожного з них і обмінявся координатами, а потім попросив надіслати кілька віршів, із конкурсної програми – для статті).

1.     Елена Шелкова (Перше місце і Приз глядацьких симпатій)

Пельменное счастье

А в Сумах дожди. Без вина и вины,

За сорок секунд до заката,

Мы ели пельмени оттенка луны

И было легко и понятно.

Нам наворожил их волшебник лихой…

Пельмени грустили в тарелках,

И слушали нас, и дыханья стихов

Бесились и бились о стенку.

Вдруг мы замолчали. Там, где-то, в дали

Врывались в мир звёзды без визы.

Ты знаешь, пельмени на поле цвели

Когда-то, в другой, бывшей жизни.

И где-то бежали от снов корабли,

И бились о скалы и рифы.

А в Сумах пельмени на поле росли,

Чтоб стать через век просто рифмой.

Я в Киев вернусь. Там подъезды, коты,

Сестрёнка смешливая - Настя…

Но нынче со счастьем я буду на "ты”…

Куда ты, пельменное счастье?..

2.     Татьяна Стрельченко (Друге місце. Кажуть, саме їй пощастило на минулому Турнірі отримати Приз глядацьких симпатій)

Эта лёгкость, проклятая лёгкость!

Нет во мне ни любви, ни тоски, ни слезы –

Я похожа на радужный мыльный пузырь

(Эта лёгкость, проклятая лёгкость!).

Ты меня отпустил: я лечу, я лечу

Прямо к солнцу, к его золотому лучу,

К моему золотому лучу-палачу

Поднимаюсь бездумно и смело.

У меня нет ни мыслей, ни слов, ни идей –

Я – всего лишь бумажный раскрашенный змей

(Эта лёгкость, проклятая лёгкость!).

И меня запускает печальный малыш

Высоко, над хребтами оранжевых крыш:

Подо мной Севастополь, Мумбаи, Париж –

Мне до этого, впрочем, нет дела.

Я не знаю, не помню ни радость, ни грусть,

Я – фрагмент оригами, я – аист, не гусь

(Эта лёгкость, проклятая лёгкость!).

И восточный ребенок, а, может, старик

Два прозрачных крыла для меня мастерит.

Я лечу. Подо мной голубой материк,

Забинтованный облаком белым. 

Пусть я – просто наполненный гелием шар,

Но в моей пустоте пузырится душа

(Это – лёгкость, проклятая лёгкость!).

Я – всего лишь из солнечных ниток клубок,

И моя невесомость – мой крест, видит Бог,

Вам, тяжёлым, неведом сей легкий порок,

Мне до этого, впрочем, нет дела.

3.     Светлана Варламова (Третє місце)

от колючего до несбыточного

от колючего до несбыточного

снега

будет идти зима

сколько будет на камне выточено

столько буду нести сама

сколько будет земель захвачено

столько буду хранить от бед

сколько буду хоть что-то значить я

столько будет, да будет свет

отражением в окнах праздничным

уходящим во тьму лучом

сколько будет упавших навзничь

я

стольких буду держать плечом

сколько будет заблудших в поиске

сколько будет бегущих вон

столько будет любви и совести

столько будет песка и волн

от колючего до несбыточного

снега

будет держаться жизнь

но прошу: этой ночью пыточной -

покажись

4.     Анна Грувер (Фіналістка Турніру)

Робин Гуд

Робин Гуд отстреливает бумажные самолетики на лету.

/Поезд твердит свое неустанное ту-ту-ту/

Она вышивает крестиком и говорит тихо, несмело:

"Милый, даже Джон подтвердит, это совсем не дело".

Он хмурит брови, проверяет тетиву, натачивает стрелы:

"Вот и идите оба, мне это до смерти надоело".

Робин выходит из дому, целится в яму, бьет по кроту.

/Поезд набирает обороты: ту-ту-ту/

Он смотрит под ноги и ворчит: "Значит, Джон. Джон.

Старый предатель, паршивый трус, дурак, пижон!

Я по таким лупил из рогатки. Джон! Глуп и смешон!"

Робин крут. Робин небрит. Робин мешает чай ножом.

Робин в ярости: она распорола на занавески фату!

/Поезд не уклоняется и в тон ему: ту-ту-ту/

Он ломает ветки на ходу: "мерзавец, хитрец, плут!"

Она режет на кухне лук. "Ок, чтоб вам всем, гуд!"

Робин вытаптывает новые тропы, новый маршрут.

Робин надеется на себя и немного на Страшный Суд.

Робин не склонит голову ни перед кем. Только на рельсы.

У него не осталось выбора, пути отступления, "если".

Он плюет на все и всех, будто на сегодняшнюю манту.

Поезд произносит финальное: "ту-ту, господа, ту-ту".

5.     Сергей Потемкин (Фіналіст Турніру)

Мальвине

Адресат: Мальвина 
Адрес: Куда-нибудь. До востребования. 

Мальвина, не ищи его улыбку. 
Она нервозна и неискренне печальна. 
В ней нет огня. В ней лишь рыданья скрипки, 
Забытой утром возле чьей-то спальни. 

Мальвина... Мой лирический герой 
Бездарен, глуп и просто не сумеет 

Сыграть на одном уровне с тобой, 
Не испоганив пьесы. Мальвина, будь умнее! 
Мальвина!... Потеряй его в метро. 
Или в бистро, 
Где тихо плачет скрипка... 
Оставь себе на память о Пьеро 
Лишь нервную печальную улыбку. 
                                       Пьеро

6.     Мирослав Лаюк (Фіналіст Турніру)

тренос дідової хати

ось мить: порожнє все зі стін зняли ікони

прапредки зі світлин устали і пішли

болить – і  б’є душа у мідносердні дзвони

в дзвіниці на горі де хмари як воли

ось мить: сховався бог за комином із кахель

і плаче як малий і кахлі світло тчуть

і плаче крізь дощів туберкульозний кашель

і кахлі кожен нерв немов тавро печуть

аж хата наче бомж хтось вікнам вибив зуби

ніхто сюди не йде тут більше не живуть

і душі вийшли геть немов дерева з зрубу

і впав останній дуб назад закривши путь

пів-зливи на даху – щоб вогко стало венам

а інші пів-дощу розмотують бинти  

і тільки щось щемить хрипким вселиким треном

сидить на лаві бог сидить не хоче йти

7.     Лариса Радченко (Фіналістка Турніру)

вежа ластівок

львів – твій дім на прозорій нозі на скляній соломині

твоя вежа край світу з бісквіту медова й крихка

осідає на вікнах густе снігове павутиння

розтікається вулиця наче свинцева ріка

храм мереживних суконь яких нам уже не зносити

ненаситний вівтар де крізь скло пробивається сніг

проливається світло крізь білі решітчасті сита

ти малюючи ластівок прагнеш пришестя весни

шлеш листівки  порожні давно вже нічого не пишеш

осипаються фрески зі стін твоїх вицвілих веж

в тебе так мало книг в тебе є тільки тіні і тиша

в тебе є тільки човен в якому ти не відпливеш

ти як клітка пташина чекаєш відчинена тиха

налаштовуєш пастки на ластівок в кожному з нас

залишається тільки завмерти і дихати – дихай

нас вже скоро наповнить твоїми птахами весна