покоління незрячих владик

не існує без ран та запалень

починається палеоліт

літаками небо

пропалене

не

тримай на шиї

хреста

не

освятиться хай ця скверна

й не повернеться на п’єдестал

зі свічками -

за душі померлих

виливається з воску мед

випивається за прийдешнє

і повзуть

під брязкіт монет

нетверезі та нетутешні

шепіт болю

вуст

і трави

все змішалося - до молитви

чи лишився хоч хто

живий

в мертвім царстві

палеоліту?!..

* * *

Номери телефонів змінюються,

Якщо довго про когось не згадувати,

І знайомі стають чужими,

Листопадовими.

Випадково стрінуться лиця -

Вже не ті,

                    не тішаться…

Тільки дихає час з-під листя -

В тиші.

* * *

Цей дощ – густий, немов кефір,

За ним не видно навіть дому…

Знайому постать губить зір

І зустрічає незнайому.

Цей дощ – не стомлений литтям,

Як дні – не стомлені ходою…

І ми ідемо –

                      два життя

Під парасолькою одною…

* * *

я востаннє тебе пригощаю

яблучком

на далеких шляхах моїх

буде іноді трохи

невпевнено

ти згадай колись

цю смішну і дивну

паняночку

що вміщала небо

просто у себе

в пелені

ти постав за неї

маленьку воскову свічечку

бог простив навіть тих

що цвяхи забивали

не в дерево

вона щиро вірила

в невідворотність вічності

але навіть в неба

можуть рватися нерви

я даю тобі оберіг

від болю і пам’яті

кожен з нас має право

не забуватися іншими

тільки більше не буде

неба мого над нами

і для тебе яблучок

вибач

не буде більше

 * * *

я зупиняюсь

я вільною стала

пальці танцюють по хвилі зеленій

тільки прозорі очі русалок

світяться відданістю –

крізь мене

небо пророчить прадавніми ведами:

вільним дозволено бути невільними

я повертаю

сакральність єдності

я зупиняю зелену хвилю

* * *

Я в долонях Ваших тону –

як мара, як примара, як пристрасть.

Присягаюся: цю війну

до останнього

вистою.

Ви спитайте мене по тім:

як жилося – самій, закованій,

заки ніч, заки світло й тінь,

заки кінь летів непідкований?

      - В суєті, - відповім, впаду

перед Вами і стану… Вами.

Як безсило голосить дух,

коли тіло вертає пам'ять!

Я ще тут, я ще там і тут.

Відійдуть і віки, і тіні,

а в долоні колись вростуть

інші лінії.

* * *

Подарував вітрила – 

вітру не стало.

Подарував човна –

висохло море.

І лише крила

не наважився

подарувати.

* * *

перейдеш битий шлях убрід

і зоставиш тінь

потойбіч

усупереч

забобонам

я зупинене серце до ніг жбурляю

тобі

як собаці жбурляють

шматок

від крові солоний

обома руками

схопи і не відпускай

як невічний свій день

як останній свій шанс

як жінку

над прозорістю часу

прозрієш хоч ти

нехай

бодай на одну хвилинку

перейдеш – іще б пак –

найрозбитіший в небі шлях

найжертовнішу зірку пригорнеш

до моїх вікон

я кричатиму

так

як кричить від болю земля

вивергаючи чоловіка

перейдуть і ті інші

але ж вони крадькома

не покажуть облич

їхні очі змішаються з пилом

у розгорненій книзі

стількох сторінок нема

на тутешній землі

такі

глибокі могили

ЛАГУЗ

 1.

це потоки були а власне потоки були в нікуди

казали: за вуса посмикай місяць – хай стане повним

сповідаюся і – розцяцькованою полудою –

мої очі вихлюпують небо чуже назовні

але що ж тут поробиш звичайним земним поклоном

коли вже перекреслено всуціль

навіть суть математики:

сто адамових ребер на сотню євиних лон…

за потоками кажуть не встигнеш –

щоб обігнати…

 2.

водою змивало усе навіть небо водою змивало

кожна зупинка в дорозі була рівнозначна втраті

за потоками вже не встигнеш –

кроки твої кричали

за потоками най-

ріднішого

не

забрати

заборона води і шаленість води впереміж

не лякайся пливи до потопу іще не скоро

за потоками кажуть кожен іде окремо

але потім

потоки впадають

в єдине море

що тобі витікати звідси отак зарано

що тобі забувати свою неземну природу

ти пливи-допливи до тієї межі до грані

за якою хочеться

тільки

у тиху воду…

3.

витісняють нас тихі витоки

не витримуємо – ось-ось…

течія – це безглузда витівка

якої ще боїмось

тільки шалу – не позичати

(за потоками – за-

несе)

скоріше б знайти початок

аби скінчилося все