Як уже було зазначено у попередній «порції» рецензії на Альманах, відділ «Проза» в ньому представлено творами таких жанрів: мікропроза, поезія в прозі, новели, публіцистична проза чи замальовки, уривки прозових творів більшого обсягу (великих оповідань чи повістей).

З-поміж малої прози особливо запам’ятовуються модерні філософські замальовки Оксани Галаєвої («Барвами літа», «Тут розчиняються планети»); ліричні і водночас іронічні, філософські і глибоко символічні за звучанням і радше «соціально-побутові» за тематикою новели Олени Довгань («Карантин», «У барі», «Жовтий карлик»); «духовна» проза Наталі Трусевич-Бабак (новела «Народження»); експресіоністичні арабески Осани Дуплій («Мега-Я – Ти – Я», «Суто жіноча історія»).

У «Барвах літа» О. Галаєвої пульсує думка-згустень, міркування-зачіпка – саме «мозкова атака» дозволяє ліричній героїні (герою?) зшити два полотнища-простирадла – уяви і логіки, звести докупи імпресіоністичні нюансові перетікання вражень і результатів розмислів над сенсами побаченого-почутого-проминулого (у вимірах «пастеризованого часу»). Це асоціативно-насичена поетична проза, із вкрапленнями «чистої» поезії, «заселеної» звукописами і своєрідними ритмічними візерунками: «Потяг, протяг, колісниця. Один, два – летять вагони…», «Ч… Чекання, час, Черкаси, чашка зі жмутком твоїх недолугих віршів…», «Мить минає, адже вона лише мить. // «Знам’янка», «Олександрія», «П’ятихатки» – намагаєшся запам’ятати станції. Один, два, три… сімнадцять, двадцять п’ять, двадцять чотири. Рахуючи вагони хвилинами літа. У прошарках світла. // Квитки і вагання тримаю в долоні. Світ ілюзорно киває п’ятами. Від тебе до мене летить безупинно».

Уміння «коротко говорити про довгі речі» (за відомим висловом Чехова), що вдається далеко не всім, яскраво доводить Олена Довгань. Її проза сюжетна; у ній гармонійно поєднуються небанальний задум і несподіване завершення (розв’язка), лірично-філософські авторські відступи та «екшн», невимушені діалоги і внутрішні монологи героїв. Дивовижним чином у новелах О. Довгань переплітаються реальність і фантастика – примхливо, але невимушено, природньо перетікаючи одна в одну, що є ознакою нелінійного сприйняття світу, щедрої уяви, об’ємного бачення. Усі новели авторки, опубліковані в альманасі, об’єднані спільною темою – коханням: вічне, аж до зникнення «старого» і появи нового світу («Карантин»), усетривке, таке, над яким не владний час («Маленька»); засліплююче, чи прозираюче крізь видимі людські вади («Жовтий карлик»), здатне подолати будь-які перепони, «перетравити» життєві негаразди («Крокодил», «Кохання Мавпочки») і ще, і ще… Можна було б «перетасувати» усе вище сказане, ніби перемістивши згадані сюжети в іронічний вимір, тоді «жовтий світ» карлика, інфантилізм 57-літньої «маленької», і «котячо-мишині» марення чи то алкоголіка, чи то наркомана («У барі») свідчитимуть не на користь сучасної людини, а покірність секретарки «крокодилозалежного» пана К., як і «пожовклі закохані очі» героїні «Жовтого карлика» видаватимуться результатом фатальної маніпуляції, наруги над людською гідністю і самою любов’ю. У тому й полягає талант молодої авторки – не нав’язувати однобічного погляду на героя, подію чи ситуацію, не виносити однозначний присуд, не обмежувати читацької волі.

Поіменувавши малу прозу Наталі Трусевич-Бабак «духовною», згадала перш за все про ту відповідальність, що її накладає на людину письменництво. Дивно, але мало хто із сьогочасної молоді замислюється про такі високі матерії, як відповідальність, моральні засади і под. Тим дивнішою видалась мені тема мініатюри Н. Трусевич-Бабак «Народження» – гординя, один із найперших гріхів, із якого згодом походять всі решта. Саме вона, виникнувши у Душі, «ще ненародженій», спричинює порожнечу, там, де мало б народитися нове життя: «Лише в одному місці, серед руху безплотних створінь, що поспішали вдихнути життя, сяяла Пустка. Хтось помер, коли народжувалась Гординя». Таке тлумачення таїни народження (і не-народження), можливо, і не вповні канонічне, але дуже близьке до християнського розуміння духовного закону.

Своєрідна «акупунктурна» техніка властива стилю прози Оксани Дуплій. У творі «Мега-Я – Ти – Я» – наскрізна тема вибору долі, випадкового (чи закономірного?!), обростає заледве вгадуваними подробицями із життя представників різних прошарків суспільства – багатодітної малозабезпеченої сільської родини і сучасного шоу-бізнесу. І сміх, і сльози співчуття викликає історія героїні «Суто жіночої історії», красуні, яка перетворюється на потвору через нещасне (не обопільне) кохання. Справді, коли людину ніхто не любить, вона ризикує остаточно втратити привабливість: у мить радості «довжелезна фата приростала… до плечей, усе більше нагадуючи крила, а над головою світилося щось дуже схоже на німб», тоді як невдовзі, після жорстокого розчарування, «коло, що світилося…, приросло до голови, розімкнулось, краї загострилися. Знову з’явилося пір’я, місцями почала рости і луска, очі почервоніли, із пальців ніг і рук виростали пазурі…», а білі (янгольські?) крила перетворилися на крила огидного привида, утіленого страху, якого стає все більше, «із кожною дівочою сльозою». Саме так завершується ця філософська притча з елементами гротекску і фантасмагорії. Решта оповідань Оксани Дуплій, опублікованих у збірнику, тяжіють до сентиментально-романтичного дискурсу.
Ностальгійні згадки про андерсонівські казки-притчі із легким присмаком Екзюпері викликає етюд Валерія Власюка «Краплинки», в якому все – і антонімічні ряди «золота осінь – чорна осінь», «осінь – зима», «холод – тепло», «летіти – падати», і ремінісценції на теми стіни і ширми (як імітації сховків від світу), Маленького Принца і Сажотруса, – усе підпорядковано чи не єдиній меті – спробі узагальнити хід часу, перевести безпосередні образи (звукові, кольорові, тактильні) на рівень осягнення сутностей (сенсу життя, способів співіснування людини і всесвіту).

Осібно стоїть уже знайоме мені за комп’ютерописом оповідання Світлани Хопти «Історія пана Лилика», яке щоразу, при новому прочитанні, сприймається інакше, по-новому. Цього разу чомусь прониклась сумом і співчуттям тому панові, що вичерпав свою «мрію», дивакові і самітнику Лиликові, який зрештою помирає, «коли усвідомлює в собі небо», «коли долітає до власного неба», і та чорна крапка позаду нього глибоко символічно розростається, ніби до «темряви зовнішньої», за однією із євангельських притч. Проза С. Хопти медитативна, сугестивна. Неабияку роль у ній виконують повтори, які налаштовують читача на певну хвилю, ритм коливань якої дозволяє краще осягнути нелінійний зміст тексту. Завдяки цьому читач входить у певний стан, потрапляє у «сховок» потрібного авторці настрою. Важливими ознаками творів С. Хопти є симфонізм, поліфонічність, прийоми нагнітання та гіперболізації, філософського узагальнення. Наприклад, від почуттів героїні (які, здається, існують лише в уяві героя) автор блискавично переходить до розміркувань про прагнення людини взагалі, її страхи і зачаєні, невимовлені бажання: «І все було так, немовби вона – то жертва, яка є жертвою тільки тому, що сама цього дуже хоче. Або все було так, немовби вона – то маленька біла пташка, яка завжди жила у сріблястій клітці і уже не вміє жити десь інде. Бо жити десь інде, означало б перекреслити все своє попереднє життя, заперечити його і почати все не просто спочатку, а почати все по-іншому, почати все з іншого початку і сподіватися іншого кінця». І далі – з нового абзацу: «Люди завжди страшаться власних змін, бо змінювати себе – це насамперед себе заперечувати, визнавати в собі перед собою власну недосконалість. А якщо так, то ти перестаєш себе на хвильку любити, аж поки не вкриєшся остаточними змінами, аж поки не набереш іншої ваги або іншої себе в собі».

Справжньою свіжістю, без шкідливих домішок штучного естетства чи стилізації, пашіє «Весняний подих», оповідання-диптих Олександри Шаповал, привертаючи увагу передусім пошуками стрижня справжності всередині людини, задля того, аби пройти свій власний шлях, прожити саме своє (не чиєсь) життя. Мабуть, тому ми й порівнюємо постійно отой світлий спогад, зліпок минулого щастя, із образом нині-очікуваного, зліпком щастя-тепер. Бо «нерозквітлим брунькам» потрібний простір духу – аби було куди вибрунькуватися, до скону зберігаючи неторканим і невичерпним скарбом оті «молоко і дитинство». За стилістикою твори О. Шаповал, на мою думку, наближаються до романтичного неореалізму. Хвилі романтизму і реалізму (із незначними вкрапленнями натуралізму) ніби чергуються, відповідно до внутрішнього стану ліричних героїв. Разом із тим, прозі О. Шаповал притаманні елементи імпресіонізму. Хоч вона намагається не лише подати певні деталі (побутові, соціальні), передати плин думок і зміни станів персонажів, але і переосмислити їхню роль у свідомості героїв, оцінити глибину впливу на характер, настрої, долю зрештою. До того ж, прозі Олександри Шаповал властива і так звана кінематографічність. Завдяки промовистим деталям («дерева, сповиті цинізмом», із червоними мітками, які свідчать про те, що «скоро від них залишаться низькі пні»; розбиті і тому «розгублені, сліпі ліхтарі», яким важко усвідомити свою нездатність освітлювати вулиці; «повія-новобудова» і «зіщулений п’яничка-смітник»; «позіхання вранішніх пасажирів», друкована реклама кока-коли, «із білими ведмедиками», і «Only you», «із напівоголеною дівицею»…) авторці вдається яскраво змалювати життя сучасної міської людини. З іншого боку, вона вміє ненав’язливо передати відчуття, емоції, бажання героїні, яка існує ніби в іншій площині, у своєму власному світі (це так звана «внутрішня людина», за висловом Є. Еткінда), де панують зовсім інші цінності, і непотрібно ані імен, ані обіцянок, ні навіть слів, і тим більше – жодних технічних засобів, аби вільно спілкуватися із ближніми.

Яскравим спалахом (на жаль, надто коротким) є уривок твору (оповідання?) Світлани Шинкарук «Весілля княже», просякнутий численними народно-пісенно-поетичними і обрядовими (християнськими) мотивами, насичений органічно-пластичними образами, що утворюють сплав історії і сучасності. Це (принаймні, у надрукованому уривку) виразно ритмізована проза, ритмомелодика якої тяжіє до поезії в прозі чи навіть верлібру: «Дощик над банями. Осінь. А у мене – весна. Золотими слізьми на бані ворон плаче. Простір розійшовся колами від сльози…»; «…Тихо коні князівські іржуть… тихо й камінь музику ту слухає… дзвінково-світанкову»; «Скроня відчуває холод одвірка. На коси сиплеться музика, на коси дощ падає. Вростаю п’ятами в землю, кісьми в небо вростаю через усю дзвіницю…». В останньому уривку виразність посилюється за рахунок звукопису (повторів складів) на стиках слів: «…холод одвірка…», «На коси сиплеться…». Попри розмаїтість жанрово-стильових «фрагментів» (які недарма відділені один від одного численними трикрапками!), вони становлять органічне ціле. Це схоже на мозаїку (чи можливо, живопис маслом), яка зблизька дозволяє розгледіти деталі – різнобарвні шматочки смальти (окремі мазки пензля), і лише на певній відстані і під певним кутом зору викликає враження цілого полотна – і вже ніби бачиш і пагорб, і курний шлях, і дерева обабіч нього, і височенну дзвіницю, і виразні людські фігурки, і коней...

Уся політематична і різножанрова проза, уміщена в альманасі «Спалах», виказує високий рівень молодих і наймолодших авторів, їхню небайдужість до майбутнього і сьогодення – і не лише свого власного. Сподіваюсь, їхні імена досить скоро зазвучать і заясніють «на новому небі» світової літератури.

<span style="color: red;">Далі читайте –</span> <span style="color: blue;">мікропроза і поезії у прозі (про твори Юлії Гончар і Олени Корсак), а також – поетичний добуток «Спалаху».</span>