він ходив по воді опівночі,

мов чекав кого – ніч у ніч,

а, зачувши горлання півнячі,

розвертався і ландав пріч.

і до ранку тинявся плавнями,

й дивувався, бідака, сам,

як сліди, на воді зоставлені,

відбиваються в небесах...

* * *

осінь

пісок золотий

в очі навіявся

смуток

дрібно на віях тремтить

сонячних променів жмутик

тане

туман

як мана

стелиться

листя

під ноги

падає

чаша

вина

Бога

* * *

І день прийшов, дощем підперезавшись,

Вмостився сивим дідом на поріг.

В зіницях – осінь – та, що буде завше,

В долонях – сльози, наче оберіг.

Питай його – не скаже ані слова,

Жени його – на крок не відійде,

Краплина лиш з долоні випадкова

Впаде на листя букове руде...

Р.В.*****

Воскова осінь тане в твоїх руках,

Скапує листям, котиться по щоці.

Тане примара місяця-мідяка

В біло-туманнім вранішнім молоці.

Шепотом-тремом плутані линуть сни,

Губляться в травах, в срібних очеретах...

Янгол світанку сонячний і ясний

Нишком цілує сонні твої вуста...

Р.В.****

Сонях небо накинув на плечі –

Прохолодою віє з ріки.

Намалюй мені летом лелечим

У повітрі цілунок легкий,

А коли опадатимуть зорі

З верховіть вересневих вночі,

Не загадуй ні щастя, ні горя,

Обійми мене і помовчи.

* * *

Холод такий, що вмерти.

Світ кріз діряве дно

Витік, а по четвертій

Створений буде знов.

Ще одна ніч безсонна,

Ще за вікном вода

Падає. Ще ікона

Тихо в рушник рида.

Дивишся в скло віконне –

Хто ж ти тепер такий,

А хлопченя з ікони

Тулиться до руки...

Р.В.

Затерпають слова на вустах –

Я ім’я твоє мовить не смію.

Може ми й доживемо до ста,

Головне – пережити завію…

Де б таємну молитву знайти,

Щоб зима повернула на весну.

Уявляєш – завеснієш ти,

Уявляєш – і я воскресну.

І.Р. ****

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста,

Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі,

Прочитаєш молитву, і тінню старого кота

Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш.

А за нею туман. І прочинене навстіж вікно,

І було то давно, і банальна зимова сльота.

Ти постукаєш в небо, а там наливають вино,

А спускатися долу вже боязко, бо самота.

Бо брести по землі, по зимі волочити крило,

Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі.

А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло.

І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

* * *

Набубнявіло небо дощем.

Не впусти моїх рук, не впусти.

Чуєш: осінь навшпиньки ходить

І колише очерети.

А з її золочених очей

Двоє дивляться – я і ти.

Обійми мене… тихі води

Срібно падають з висоти…

І.Р. * * *

Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє,

Обривати з дерев перламутрові бризки дощу,

І сміятися, так, без причини, але до плачу,

Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії,

І босоніж по місту гуляти дощем досхочу.

Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі.

Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз.

Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз.

Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі

Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

* * *

У молитовнім шелесті трави,

Урвавши слово, душу не вірви,

Бо прийде ніч глибока і стрімка.

Вона не дасть схилити голови,

Втекти не смітимеш, бо не втечеш живим,

А ще ж на саван днів не насукав.

І, доки в темряві не блисне сивина,

Шукай, визбируй потойбічні письмена –

Загублені прадавні молитви.

Збереш до титли, та біда одна:

З кишень дірявих древня таїна

Верне до онімілої трави.