Категорії розділу

БІО [1]
(Авто)біо(бібліо)графія учасника
Твори [1]
Вибране

Форма входу

Кошик

Ваш кошик порожній

Пошук

Наше опитування

Що означає для Вас літстудія "ПЕРЕХРЕСТЯ"
1. коло друзів та однодумців
2. засіб демонстрації своїх можливостей і свого хисту
3. місце живого спілкування
4. не замислююсь над цим
5. майданчик для старту в літературі
6. місце де можна дізнатися про щось нове
7. можливість обміну енергією
8. інше (вказати що саме)
9. місце розваг і відпочинку
Всього відповідей: 27

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Середа, 18.10.2017, 07:30
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Перехрестя

Галерея авторів та літературних героїв

Головна » Статті » Вікторія ОСТАШ » Твори

Вибране: В. ОСТАШ

Двоє у пейзажі. Замальовка

і знову сніг з дощем

і знову – ти

до щему свій

але й чужий до сказу

оповідаєш

брехні про оази

спасеннику

з долини самоти

 

сю зиму важко якось

перетри-

чи перестри-

(-тривати і -стрибати)

а ти усе торочиш

про екватор

про схід і південь

теплі там вітри

 

не слухати не чути

сотні «не»

заношу руку вгору

для відмашки

новий почати відлік

(ні не важко)

та знову «не» і «ні»

і цирк тіней

 

і ми у ньому

наче в бочці о-

гірки і темні

мокрі і слизькі

містечко непривітне

Неверморськ

згадаємо

і хижі заміські

 

в чужім

Мементоморську

де пейзаж

щомиті

ризикує вийти за

життєву риску –

в ничії віки

нас із тобою –

нагло –

у тираж

виводячи – обох –

поза лапки

 

* * *

міазми випари життя посеред них

отруєне вишукуванням істин

а ти сердега мариш небом чистим

спиш і не бачиш як ясніє сніг

удалині лишаючи крайміста

 

а хтось почує дивні голоси

і оголосить про початок ловів

а ти шукаєш вічности у слові

у натовпі вигукуєш „яси!”

і силуети трощиш (паперові?)

 

аж раптом прокидаєшся в степу

під сонцем – наче вогнище відкрите

у жмені повно перестиглих літер

жбурляєш їх – усе одно забув

призначенняякісь там la... finita...

 

подолання звичности

це як відірватись від землі

це як відштовхнутися від тіла

ґудзиком картатим і несмілим

блискіткою збляклою в золі

сам-на-сам зостатися із тим

що душа визбирувала в мулі

відродитись наново зійти

відживити почуття поснулі

може ти для того і живеш –

свіжости ковток і дрібка чуда

порятунок викриття облуди

подолання звичаєвих меж

 

Випробування правдою

ти спробуй скажи свою правду

не будь-яку – правду скажи

не свитку святкову парадну

святочну – без сліду олжі! –

вдягни… обійми нею душу

припрошуй гостей дорогих

невже таки прийдуть – подушно

закликані? сумніву гріх

тримаєш на денці надії

(а може таки…) вір їм вір

…під музику тарівердієва

повільно тане пломбір

відчуження… ніжно-трояндово

теплішають очі – і ти

усіх виправдовуєш – правдою

небесних очеретів

 

* * *

«Цілуй мене, Світе, -
ці ікла не хижі!»

                        Валентина Захабура

 

до решти виписаний день

і сум і почуття відрази…

а ти люби – люби людей

як самого себе… щоразу

як хтось ударить – словом злим

холодним поглядом поріже –

іди і побратайся з ним

і не дивись на ікла хижі

 

з великих літер – Світ… Добро…

ти посміхайся переможений

своєю Тьмою – ні не Божою

з Адама висмикни ребро

живої справдженої Єви –

то кров то фарба в ній тече…

чи ворог – друг твій! – на плече

зіпрись бо – вже чигають леви

 

чи вибивають клином клин…

чи витіснити ртуттю стронцій…

любов – намисто без перлин

у світ прочинене віконце

 

* * *

багато історій страшних і веселих

сторінки… простори…

міста неозорі будинки без стелі

мости… опори…

 

у скельцях у скалках у келихах – світло-

повітряні зайці

у позиках позіхах найманих житлах –

фальш… шанці…

 

немає по-справжньому теплого ліжка

і слова і віри…

задуха і холод… у ролі обміжка –

без жита – прірва!

 

* * *

ти рано старієш та пізно помічаєш

і враз молодшаєш – аж яблуні цвітуть!

і як вона знайома – зимня путь

якою ковзаєш історії окраєць

 

зриваєшся у мовчазні світи

в минуловічні святці… на світлинах

ч/б-часи – усміхнена країна

безкраї чорноземи… з висоти

 

усе як на розкриленій долоні

коханої – що в неї очі – синь

заобрійна… о ясності часи

коли не муляють провини ополонні

 

чи аполлонні? і душа летить

не помічає урвища чи пастки

і серце не розірване на частки –

цілісіньке… не зупиняйся мить!

 

мої привати

я буду щодня говорити кричати в приватах

заглушу собою литаври трембіти трембіти

ти слухаєш ретро-шансони по радіо-автах

в ефір проберуся і згодом навчуся там жити

ти кажеш банальні мої безрозмірні тиради

розкопувать душі хіба хто збереться на цвинтар

нехай я уламок а все ж таки раю – не аду

я вірити вірити не полишаю як митар

 

Категорія: Твори | Додав: Ostashkіna (03.12.2011) | Автор: Вікторія Осташ
Переглядів: 438 | Коментарі: 5 | Теги: Вікторія Осташ | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 5
3  
Так, і на мій погляд "Двоє у пейзажі" особливий, хоча хіба не таким особливим має бути вірш де є двоє? Я б залишив його на кінець серії. Він дійсно дуже особливий. Контрастний як за стилем так и за ритмом по відношенню до решти більш узагальнених творів. А ось «мої привати» зробив би першим. Насправді, вибачаюсь за нумерологію (так воно якось сприйнялося). Відвертість й самовіддача майстерно висловлена в віршах захоплює і вражає. Дуже сподобалось. Дуже сподобалось! Дякую!

4  
Дуже і дуже дякую! Цікаві уподобання... cool і вибачатись нема за що... biggrin

2  
"Двоє у пейзажі" дуже відмінний від інших, або просто мені "вистрелив і поцілив"...

5  
Спасибі, Валюшо, то таки був експеримент... як виявилось - вдалий? tongue

1  
нарешті smile ммм, хоч трохи начиталась biggrin

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]