Категорії розділу

БІО [1]
(Авто)біо(бібліо)графія учасника
Твори [1]
Вибране

Форма входу

Пошук

Наше опитування

Що означає для Вас літстудія "ПЕРЕХРЕСТЯ"
1. коло друзів та однодумців
2. засіб демонстрації своїх можливостей і свого хисту
3. місце живого спілкування
4. не замислююсь над цим
5. майданчик для старту в літературі
6. місце де можна дізнатися про щось нове
7. можливість обміну енергією
8. місце розваг і відпочинку
9. інше (вказати що саме)
Всього відповідей: 27

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
П`ятниця, 29.03.2024, 16:53
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Перехрестя

Галерея авторів та літературних героїв

Головна » Статті » Валентина ЗАХАБУРА » Твори

Вибране: Валентина ЗАХАБУРА
Птахи, ніби краплі дощу

Птахи, ніби краплі дощу,
Чи краплі дощу – птахи.
І тонуть в осіннім плачу
Дахи, дахи, дахи…

І знов відбивають ритм
В дзеркалах скляних площин
І квітнуть у хвилях рим
Дощі, дощі, дощі…

Жбурля невблаганна ніч
Дівочий сміх до межі,
І знову ми пліч-о-пліч
Чужі, чужі, чужі…

Золоте лоша

Холоне вечір й золоте лоша
Втіка за обрій, у далеке літо;
Зів’ялий лист, немов чиясь душа,
Влітає сумом у вікно відкрите.

В долонях осінь – легкокрилі сни,
Сльоза роси вже паморозь колюча.
Знов серце завмирає до весни –
Народження щорік таке болюче!

І голос ледь ворушить цю імлу.
Зима – скляне повітря, сніг пухкий,
Що заколише дівчинку малу.
Лоша втіка за обрій голубий.

Це осінь

Це осінь, осінь, осінь – більш нічого
І більш нікого, знову чисті дні,
Щасливі мрії і дощі в дорогу,
Дерева в золотавому вогні.

Ця осінь – знов тікати від людей
І падати лицем у тепле літо.
Воно збігатиме за обрій неба, де
Палають зорі – променисті квіти.

Цю осінь, осінь, осінь зберегти
Вона ж така прозора і тендітна!
Як важко вірити й летіти над світи
До мови серця – в осінь непомітну!

Весна

(від Воронцовського палацу до Полісся)

Там озеро де мрії спочивають
легким метеликом до дівчинки в палаці
і у фонтані сліз цілуючи троянди.

Там Ельдорадо чи Едем сповиті
Коханням вічним
прокинуться в Зорі рожевім лоні
краплинами роси вмиваючи бузок
впадуть тобі на руки.

Там сніг розтане й сонечко ясне
розкриє пуп’янки дзвіночків кольорових
по сивім
ще зі сну похмурім лісі.

Там серце твоє
а моя
Душа…

Хвилями, хвилями...

Хвилями, хвилями кудлаті вогники
Зустрічі милії десь там за обрієм.

Передчуттям хвостик шафи брунькується
Ваш Нотр Дам на розпатланій вулиці.

Барви пастельні, мов тіні навіяні,
Серед пустелі сади линуть співами.

Бурштинки втомою із чола котяться.
Шлях невідомого – поклик самотності.

Та коромисло крізь ніч перекинуте
Грається листом із втіхою синьою.

Паморозь вкрила стерню над покосами,
Зиму сповила достиглою осінню.

Золотий, срібний, залізний…

Класичний стиль
Латиною
В альбом
Гойдаються фіранки
Затихлий біль
Стежиною
Кругом
І так до ранку
Вона шука
Нетлінне
На віки
Слова не варті
Іще струнка
Час плине
Вздовж ріки
Сталеві жарти

Шустрикові

Я малюю хмарки на папері,
За вікном тихий травень, дощі,
У калюжах – сріблясті форелі
І розквітлі бузкові кущі.

А я хочу стояти поруч,
Там, де ти; там, де ти!
І робити до втечі порух,
І не йти, і не йти...

Це так дивно: тобою жити,
Довіряючи передчуттям,
Твої очі як дивні квіти,
Лель і Легіт – то є ти сам!

А я хочу до тебе світлом,
Наче сміх, наче сміх.
Й цілувати весняне віття
Рук твоїх, рук твоїх.

Моє кохання

Моє кохання, твій погляд, твій подих...
Хто ти для мене?
Іноді – подив,
Іноді, звір, що біжить на принаду,
Іноді, вірність,
Іноді – зрада.

Моє кохання, самотнє й жорстоке,
Хто я для тебе?
Серця неспокій,
Дух безпорадний, попіл гарячий,
Сон, від якого прокинусь навряд чи...

Ятоморе

Море приходить до мене повз вікна –
Дотиком солі на вогкій щоці.
Море трима Аю-Дагові ікла
І не збивається на манівці.

Шурхіт таємний нічного створіння –
Море безкрає ридає дощем.
Вітер на попіл стирає каміння...
Море на попіл стирає мій щем...

Море – це місто із мушлів й коралів,
Де кашалоти й медузи повільні –
Аристократи.
Але в ідеалі
Море – це я і мої сновидіння.

Київ (анатомічно)

Я блукаю провулками звивин,
Йду проспектами нервів та вен,
Між судин й суглобів мій Київ
Десь під ребрами зліва живе.

Й проростає волоссям крізь череп,
Й визирає очима на світ:
Кожен подих – то вибір чи жереб?
Кожен крок – то є прірва чи лід?

Не торкайся до сонцесплетіння!
Зріють в ньому з гіркоти й краси
Ті, що стали за Києвом тінню –
Мої чорні Поліські ліси...

Категорія: Твори | Додав: Ostashkіna (03.12.2011) | Автор: Вікторія Осташ
Переглядів: 866 | Теги: Валентина Захабура, лірика | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]