| * * * "Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо. Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився… М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів? Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!". Позабіблійне Гріхояблукопад.
Ти не ко́пай – копа́й
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання) Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю. Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство. * * * Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо. Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату. А танський поет у компанії Місця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!
І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом. Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики. Романтизм Розстріляний зливами і кісточками вишень,
Блукаю кутами Бермудів, не втраплю у свій Тибет.
Душа – наче аркуш в чорнилі школярських віршів,
Де ляпки в кінці троєлітер’я "Л", "Ю", "Б". А дір в парасольці – не злічено від стрілокпинів.
Оце б відповісти, та лук вкорінився у глей.
Натхнення жбурляє недогризки віршів у спину.
Іду неоглядно у світ позаочний, але Не мисли суворо, бо категоричність – для ката.
Причинно, фатально, а наслідок – твій слідок.
Зоря вказівна розіп’ята хрестово на карті,
Накресленій штрихами міфів, легенд і казок. Тому знов на гранях Бермудів я ковзаю спритно,
Із вірою здійснення прощі у власний Тибет,
Де "Л", "Ю" і "Б" споконвічніші всіх манускриптів,
Де можна молитись казками й кохати. Тебе. Безсоння Костянтину Мордатенку Х-невідомість – закресленим віршем,
Розп’яттям святого Андрія – на душу.
Зраджених мрій, розчарованих вір щем
Душить. По слово – немов по ярлик ув орду іти.
Сургучна пітьма, але рими вже місяться.
За що ж лунатизмом мене ви мордуєте,
Ваша зірковосте, княже Місяцю? Вже не в первину розмішувать чай сном.
Північ лицює усе на свій штиб.
Пророки й поезії завжди невчасно
Приходять у світ. Утекти б! Мав би сандалі Меркурія – виборов
Місце під Місяцем, зорям – погоничем.
…Вечір. Мовчання. Музика Вебера.
Вірші Антонича. Пам’яті Володимира Івасюка Пісною піснею не нагодуєш
Ти солов’я із букового лісу.
Як він співав! Зірки шипіли, впавши
У чорні води. Місяць кресонув –
Снопи зірок розсипалися небом,
Та впали знов.
Від Бога і до болю,
До кровотечі в горлі, до надриву
У серці, яке стис мольфарів перстень,
Щоб навпіл не порвалося від співу.
Валилися дерева, бо хотіли
Чимшвидше обернутися на скрипки.
Дрібненькі жайвори губили голос,
І хвилювались ріки в такт пісням.
А як замовк – то заволала тиша
З піснями обеззореного неба.
Зорею покотивсь мольфарів перстень
І зник в чар-зіллі. Калинова гілка
Стриміла знаком оклику із серця…* * За неофіційними свідченнями, тіло Володимира Івасюка було знайдене в лісі, повішене, з численними ознаками насильства. У рану під серцем було застромлено гілку калини. Фантазія Сім синіх веж на обрії гранатнім,
Сім синіх сурм озветься із верхів.
Вітрилилась душа, у синь піднята,
Напнута пружно співами птахів. У семигір’ї, на семивітрів’ї,
Там піки гір – корона. Де той біль?
Над семимор’ям заходом горів я,
Світив сигнальні вогнища – тобі. Я не питав у ранку, чи палац то,
Сім обріїв ішов я до мети.
А серце гравійоване хвилясто
Замрією про дім, а в домі – ти. Рельєфи моря. Сьомий день. Один я.
Вітрами недоплетена коса.
Опівдні Сонце пахне, наче диня,
Солодша вдвічі, коли ти не сам… * * * Мама кличе мене в дитинство,
З виднокраю далекого кличе
В дитсадківські рожеві простори,
В заберезений гай призабутий,
У строкаті землі фантазій.
А в руці у мами – цукерка,
Над волоссям у мами – Сонце,
Очі мамині теж від Сонця,
Пальці мами – промені теплі. Я моторно біжу до мами,
Та водночас дивлюся під ноги –
Не спіткнутися б, не упасти!
Бо тоді це видіння щезне,
І залишиться тільки цукерка.
Але нащо, коли не від мами?! * * * Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки заломлює музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами. Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків. Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано. Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном. * * * У землю – зір, а дух – у небо.
До боку кріпиш сагайдак.
І серце з-під забрала ребер
Золотозоро спогляда, Як ти ідеш за виднокола
Максималістських устремлінь,
Де легендарні заборола
Ще не покрила сіра тлінь. Ти поки що дитя, не воїн,
Твій лук – з вербового прута,
Та пам’ять предківська травою
Тобі до серця дороста. На гранях тонкодзвінних ранків
Вознісся ти у всеблакить,
І мрій дитячих витинанки
Вогнем небес взялися вмить, І линуло крилате світло
На мерехтливу призму днів,
Щоб семиколірно розквітла
Веселка ніжна вдалині.
| 