Цитата:

Років п`ять тому у статті «Іван Дзюба і поети» я висновував, що «сьогодні Леонід Талалай представляє славне покоління шістдесятників саме в поезії». Пригадую подивування одного авторитетного читача. І справді – а інші щ о представляють? В основну обойму Талалай не входив, він був у числі «тихих ліриків» натурфілософського плану обіч «космізму» 60-х і «возвеличення простого трудівника» на тлі «звершень НТР». Не привносив у нашу поетику (хай завуальовано, у межах дозволеного) елементи модерністичних практик західного мистецтва, не виступив відкрито проти режиму, хоч проблеми «у стосунках» були тривалі і виснажливі. Не писав полум`яних інвектив – тоді одних, тепер інших. Не педалював фразу, нічого рокітливо-дерзновенно не виголошував з естради, тим більше – з трибуни, не був також ні віддалено асоціативним, ні афористично приголомшуючим…Одне слово, не був ефектним ні тоді, ні пізніше. Тож на етапі «зміни масок» його адекватне слово, звісно, залишилося самим собою. Хоч додалося, вибачте за простоту вислову, болю, розчарування, зневіри. Але слово поета було і залишилося адекватним. І тому у найзвичніших словосполуках не зникла поезія, а навпаки – драматизувала та алегоризувала текст. Що тут вигадувати? – все пережито на достовірних емоціях і нервах, висловлено точно і містко, сприймається на різних рівнях асоціативності. У висліді – пастернаківська «неслыханная простота», в яку впадають як в «єресь»:

 Збуджені, знервовані украй,

 Лаємось, виплескуєм обиди.

 Кожен виглядає свій трамвай,

 А трамвай один,

 І той не їде.